Закохався юнак у Весну. Закохався неспроста. Бідним надто був. Яка ж дівчина назве його нареченим? Подумав: відкрию серце Весні. Вона гарна, ні, прекрасна! Вона ніколи не зречеться моїх почуттів. Даруватиме тепло. Не насміється з безталанної долі.
Поклявся сам собі хлопець: допоки житиме, не зрадить своїй вигадці, своїй коханій.
Сумувала і раділа Весна. Юнак був таким добрим, вродливим. Але… земним.
А вона… вона була з’явою, чаклункою-невидимкою, якій боги суворо заборонили навіть на мить прибрати людську подобу. Бо існує краса, неземне диво, яке люди можуть бачити тільки душею. В іншому випадку Весна втратила б свою чудодійну силу і залишила б землю у вічному холоді.
Їй так хотілося зробити щось приємне для хлопця.
– О, боги, наречіть його Березнем, зробіть його тіло невидимим, а душу – безсмертною, – просила Весна. – Хай щороку він будить землю від зимового сну. А людям дарує радість, закоханість. І хай вони люблять його так, як він полюбив мене. Хай чекають його так, як чекатиму на нього я…
– Він буде мінливим, Весно, як люди, – шепотіли небеса мовою вітру.
…Коли падають березневі дощі, це плаче чистими, невинними сльозами Весна. Може, від зустрічі зі своїм коханим. А, може, від того, що незабаром їм знову доведеться прощатися. Боги їм подарували тридцять одну добу щастя і триста тридцять чотири дні розлуки. І так – з року – в рік, назавжди…
…А смутки Березня стеляться холодними туманами, випадають весняними снігами. Усмішка – засвічує сонце. Він скликає птахів з вирію, аби вони дарували коханій чарівні пісні. Його називають зрадливим. А він ніколи, навіть на півмиті, напівподиху не спізнився на побачення зі своєю коханою…
…Поцілунки Березня й Весни сходять первоцвітами – ніжною окрасою землі.
