Давно це було, а здається, ніби вчора, коли Роман разом з іншими чоловіками з їх села поїхав у Херсонську область на збір урожаю. Вдома його чекала кохана дівчина Наталя, з якою мріяли одружитися. Уже й дату весілля з нею обговорювали. Тільки де взяти кошти?
Обоє вони із незаможних сімей. І роботи постійної у Романа не було: підзаробляв на будові, то комусь город зорав, дрова спиляв чи траву косив. Жити можна було, а от для весілля – не було. А як у селі без весілля? Люди судити будуть. Тому Роман і долучився до односельчан, котрі їздили в Херсонську область щороку.
Село, куди прибули, – велике, неподалік міста. Багато новобудов, просторий будинок культури, де вони, скупавшись після роботи у ставку, йшли на танці. Романові було дивним те, що деякі з одружених односельців відверто фліртували з місцевими дівчатами. Щезали з ними до ранку. «Ти чому любов тут не шукаєш?» – якось спитав його сусід Іван. Мовляв, скільки того життя. Молодість швидко мине – буде що згадати. А Наталя його – нікуди не дінеться. Сон до Романа не йшов. Справді, Іван одружений, двійко діток має і шукає любощів на чужині, то що йому, Романові, зважитися? З нетерпінням став чекати наступного вечора, коли підуть на танці.
Він міцно тримав незнайомку за тонкий стан і повільно повів у мелодійному вальсі. Струнка, як берізонька, з великими голубими очима, Антоніна, як і він, мала хист до танців. Усі заглядалися, як красиво і плавно танцювала ця пара.
Дівчина жила в бабусі, яка її виховувала. Батьків своїх не пам’ятала. Вони загинули в страшній аварії, коли вона була ще зовсім малою. Їй дуже сподобався цей жартівливий симпатичний заробітчанин, і тому, коли Роман попросив провести її додому – погодилася і вже не пропускала жодного вечора, щоб піти на танці. Вставала досвітком, аби встигнути щось вдома зробити перед роботою в бібліотеці й мати вільний вечір.
Одного разу Тоня залишилася вдома одна. Бабуся поїхала до хворої родички в інший райцентр. Після танців, як завше, її чекав Роман. Вродливий, усміхнений… Враз небо розрізали блискавиці, полився густий дощ.
Вони, обнявшись, сховалися під вербою, але дощ добрався швидко до них, намочивши до рубчика. «Може до мене побіжимо? Нині я одна», – ніяковіючи, мовила Тоня. Вона пахла вербою, літнім дощем і ще чимось таким щемливим, ніжним, від чого у Романа завмирало серце і він погодився сховатись від дощу у хаті дівчини. Тоня подала йому рушник, запалила камін, аби висушити Романові одяг. Втупилася очима в його мускулисте тіло, до якого пригортали її його теплі руки. «Кохана, я полюбив тебе, ми – одні, я відчуваю стукіт твого серця, трепет тіла, яке це щастя – пестити тебе», – він говорив словами, які ще недавно казав Наталі, і від яких крутилась голова у Тоні.
Сезонні роботи закінчувалися. І одного вечора їм треба було прощатися. «Я повернуся за тобою. Не плач», – запевняв дівчину Роман, який уже й сам не розумів: Тоня чи Наталя тепер володіє його серцем?
Повернувшись додому, хотів про все розповісти Наталі. Хай сама вирішує, чи потрібен він їй такий – зрадник, гультяй. Але, побачивши впорядковане подвір’я, збагнув – батьки готувалися до весілля з Наталею.
Що ж він наробив? Попросив чоловіків не розголошувати про його роман із Тонею. Він, мовляв, теж мовчати буде.
… У медову першу ніч Роман пірнав у любощі з Наталею, а думками тулився до Тоні, яка щодня переслідувала листоношу, сподіваючись на листа від коханого. Мовчав і телефон у її бібліотеці, номер якого записала Романові в блокнот.
Коли збагнула, що вагітна – не знала, плакати чи радіти. Дитина… Плід їхнього з Романом кохання. Вона має народитися. Думка про неї вселяла надію, розбурхувала сумні думки. Легенькими поштовхами маля уже тріпотіло під серцем. «Що тепер робити будеш?» – якось спитала бабуся, кивнувши очима на її округлий живіт. «Не знаю, – розридалася Тоня і впала перед бабусею на коліна. – Прости мені, бабусенько, я вперше в житті покохала так сильно». Бабуся заплакала і собі, мовила, що не у ній річ – що ж люди скажуть? Не догледіла, не довчила. Але, притуливши онуку до грудей, додала: «Тебе одну виховувала, а нас з тобою двоє – то й раду дамо».
Дівчинку назвали Катрусею. Баба Віра наче помолодшала біля неї. Перешивала платтячка Тоні, які охайно зберігала у скрині, носила на руках, заплітала кучеряве волоссячко. Де й поділися її болі в спині та ногах. Катруся росла дуже цікавою і здібною дівчинкою. Після школи заходила у бібліотеку до мами і читала, читала… Особливо поринала у сторінки поезії і згодом поділилася з мамою своїми першими віршами. Антоніна відвезла їх у районну газету, редактор, переглянувши вірші, мовив: «Талановита ваша дочка. Гордіться
нею – поетеса росте».
Час летів невблаганно швидко. Катруся друкувалася у багатьох виданнях, стала переможницею у літературному конкурсі. Її поезії були про природу, перше кохання, людські взаємини. Вони справді писалися серцем. І ніколи не думала вона, що прийдеться їй писати найсумнішу з усіх поезій, пов’язану з несподіваною смертю бабусі Віри.
У той день вони з мамою затрималися у бібліотеці – підклеювали старі книжки. Коли підійшли до воріт, спохопилися: надворі темно, а у їх вікнах не світилося. Відчинивши ґанок, побачили на підлозі нерухоме тіло бабусі, вона ще дихала. Однак швидка, що приїхала на виклик, уже нічим зарадити не могла. «Запізно», – сумно розвів руками лікар.
Туга оповила їхнє подвір’я, застигла над квітником, який з любов’ю доглядала Віра. Уже вкотре Антоніна не пошкодувала, що не перервала колись вагітність. У неї є донька – її надія, світле сонечко, ангелочок, який підтримує її у цю важку годину. Їй є для кого жити. Довгими вечорами дівчина писала вірші, присвячуючи їх дорогій людині, шкодувала, що не зробила це раніше і не прочитала їх бабусі, коли та ще була жива. Адже мама не раз розказувала, як бабуся допомагала виховувати її, шила-перешивала такі модні одяганки, що ніхто подумати не міг, що їх носила ще її мама Тоня.
Не відали вони, що за їх бідою нагряне інша, що одночасно вдерлася в кожну українську оселю – почалася війна. Люди ще мирно спали, як лютневий світанок уже загорівся від вогню ранкових ракет… Світ змінився на «до» і «тепер», усе змінила війна. Антоніна з донькою і жінками з їх села плели маскувальні сітки, ліпили вареники, віддали закрутки нашим воїнам. Молили Бога, аби вижити. І Господь допоміг їм виїхати з Херсонщини на Західну Україну. У селі поблизу Тернополя їх уже чекає якийсь одинокий чоловік, який готовий прийняти їх. Антоніна зателефонувала йому з потяга, і той пообіцяв під’їхати за ними до вокзалу. Про чоловіка знала лише, що звати його Роман, удівець, дітей не має. Приїде по них автівкою сірого кольору.
Здавалося, що потяг, яким перевозили переселенців, тягнувся як ніколи довго. Дехто розмовляв по телефону з родичами, які готові були їх прийняти, хтось – із друзями. Інших мали поселяти – кого куди: у гуртожитки, спортзали, школи. «Може, і нам з усіма?» – заплакала Катруся. «Та ні, чомусь вірю, що Роман Павлович таки забере нас», – впевнено відповіла Антоніна, коли потяг прибув на кінцеву зупинку, але насправді в куточку душі засумнівалася. Якось вже повірила одному Романові, а що, коли і той виявиться ненадійним? Але після тих страхіть, які вони пережили на Херсонщині, її уже не лякало ніщо.
Не встигла вона розібратися зі своїми сумнівами, як з-за рогу з’явилася автівка сірого кольору, з якої вийшов високий, сивочолий чоловік. Підійшов до неї. Усміхнувся, втупившись темними очима в зніяковілу Антоніну. Антоніна не могла збагнути, звідки їй знайомий цей іскристий погляд, мушка над правою бровою, як чоловік скрикнув: «Тоню, Антонінко, це ти?».
Тоня відчуває, що їй бракує дихання, у горлі клубок, який не дає вимовити і слова. Їх просто немає – слів, які всі ці роки збирала для нього. Так, вона вірила, що рано чи пізно вони зустрінуться, але щоб так?.. Роман переводить погляд на Катрусю: «Це – твоя донечка, Тоню?». «Так, це моя донька, яку Катрусею звати. Наша з тобою донечка, Романе». «Чому не повідомила про неї раніше?» «Не хотіла руйнувати твоє щастя. Написала твоєму другові листа, а він відповів, що ти одружився». Вони стояли поруч, очі в очі. Такі далекі, чужі, що в одну мить поріднилися, порозумілися і захотіли ще так багато сказати одне одному. «Що ж, сідайте хутчій, мої дорогенькі. Недарма кажуть: від долі – не втечеш. Як і від себе самого…»
А на залізничному світлофорі засвітилося зелене світло, ніби сповіщаючи: будь смілива, тепер у вас із донькою буде все добре. І безпечно.
Марія МАЛІЦЬКА.
