У залі тернопільської «Просвіти» тихо. На сцені стіл, два стільці, червона лампа та червоний стяг з портретом Йосипа Сталіна. Першим зайшов хлопець у чорному одязі – на кофтині номер 67362 – номер ув’язненого за свої погляди Василя Стуса – поета, який загинув за Україну в неволі радянських таборів у 1985 році, але ні на крок не відступив від своїх переконань. Василь Стус – Герой України – звання йому присвоєно у 2005 році. Про видатну особистість, Українця з великої літери представили виставу юні актори театральної студії «Мельпомена».
Авторка вистави, керівниця студії, режисерка Надія Шамрик розповідає:
– Ця тема для мене важлива. Історія Радянського союзу і України в Радянському союзі ніби покрита туманом. Василь Стус своєю творчістю, життєвою позицією не тільки протестував тоді проти системи – його приклад актуальний і сьогодні – він закликає не бути рабами, відстоювати свою Україну тут і зараз.
У виставі на сцені чотири дійові особи – Василь Стус, його син Дмитро, дружина Валентина і кадебіст, який веде допит. П’ята важлива особа – глядач. Саме так – у залі ми перетворились на одну особу – глядача, який у більшості дивився у своє минуле через призму вистави. А на сцені діти, підлітки, дівчатка та хлопці, виходячи одне за одним у чорному одязі з номером 67362, втілили образ Василя Стуса, людини, яка відмовилася бути громадянином СРСР.
Думки Василя Стуса, втілені у віршах, листах, записах звучали з дитячих вуст і були відповідями на безглузді звинувачення агентів КДБ: «Ти можеш нарешті полегшити мені роботу і визнати свою вину? Ти передав на волю свої записи «З табірного зошита», які висунуті на здобуття Нобелівської премії 1985 року. Ти ніколи не отримаєш цієї премії. Мертвим її не присуджують. Тебе тут знищать!»
«Бути радянським громадянином – це значить бути рабом, – лунали у виставі слова поета. – Я ж до такої ролі не надаюся. Чим більше тортур і знущань я зазнаю, тим більший мій опір проти системи наруги над людиною і її елементарними правами, проти мого рабства. Тому я обвинувачую КДБ у свідомій фальсифікації з метою приховання справжніх злочинів та прилюдної дискредитації людей, репресованих за їхні переконання. Я обвинувачую КДБ як організацію відверто шовіністичну й антиукраїнську у тому, що вона зробила мій народ і без’язиким і безголосим».
Василь Стус ніколи не мирився з тоталітарним режимом. Він разом із В’ячеславом Чорноволом, Іваном Дзюбою, Юрієм Бадзьом протестував 4 вересня 1965 року, під час прем’єри фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків», у кінотеатрі «Україна» в Києві. Закликав партійних керівників і населення столиці засудити арешти української інтелігенції. Це стало першим громадським політичним протестом на масові політичні репресії в Радянському Союзі у післявоєнний час. За участь у цій акції його відрахували з аспірантури.
Вистава веде глядача і до сина Дмитра, якому зміг у листах дати найцінніші поради, до коханої дружини Валентини. Діалог подружжя про любов діти зіграли, стоячи спинами по різні сторони столу. І це було напрочуд чуттєво, як і те, коли мати обійняла сина, який щойно прочитав лист від батька із заслання: «Любов – то, може, єдина справжня квітка, подарована людині Богом. Тільки в любові людина розумна. І навіть: що більше, дужче любиш – то розумнішаєш. Інших квіток, кращих за цю, квітку любові, я не знаю».
Півтора години у виставі звучав голос Василя Стуса – і ми слухали, затамувавши подих. До прем’єри діти готувались рік. Разом занурювались у минуле України, говорили про радянські часи. Невипадковий портрет Сталіна, адже і по його смерті та зміні лідерів комуністичної партії репресії проти українського народу продовжувались.
«Я народився 6 січня, на Святвечір, – звучали слова поета. – І якось вже у таборі я запитав у старого в’язня, глибоко віруючої людини: що означає народитися в такий день. У відповідь почув: «Це милість Божа, щастя. Але кому багато дається, з того багато і спитають».
Народжений у 1938 році на Вінничині поет, письменник, громадський діяч Василь Стус помер у 47 років на засланні, у яке його відправив тоталітарний режим радянської влади. І нещодавня заборона в Україні книги журналіста Вахтанга Кіпіані «Справа Василя Стуса» – це теж маркер сьогодення.
У виставі діти були, як один народ, як один Василь Стус – усі 20 юних акторів, які талановито розказали ще одну сторінку української історії. Щоби знали і пам’ятали…
Олена МУДРА.
