24-річний Руслан Карпець із Кременця, важко поранений під Дебальцевим, мріє обійняти своїх маленьких дітей. Чи зробить він колись це двома руками? На сучасний протез потрібно сто тисяч євро, яких у сім’ї немає.
Він ледь не спізнився на потяг, який віз на Схід, бо затримався на похоронах батька. Наздоганяв автомобілем, ще не знаючи, що вже не повернеться додому таким, як був. Руслан Карпець воював у складі української армії на Донбасі. У сили АТО потрапив з третьої спроби, бо не брали за станом здоров’я. Хотів допомогти країні, а тепер і сам потребує допомоги.
Під час обстрілу «Градами» хлопцеві відірвало ліву руку. Повноцінно жити навіть за таких умов можна, але коштує це сто тисяч євро. За таку суму європейські лікарі обіцяють обладнати для Руслана високотехнологічний протез, яким він зможе виконувати елементарні рухи. Вітчизняні апарати дешевші, та при такій травмі будуть всього лиш медичною декорацією, щоб приховати ваду. Рідні пораненого хлопця сподіваються, що українці допоможуть зібрати потрібні кошти. Для сім’ї Руслана ця сума – захмарна, а держава поки що роздає бійцям АТО нагороди та обіцянки, але не протези.
Від смерті врятував бронежилет
У Вінницькому військовому госпіталі хлопцеві вже зробили дев’ять операцій. Зараз лікарі намагаються зберегти Русланові ногу, яку поранило осколками снаряда. У медичному закладі, який місцеві називають санаторієм, його навідують бойові побратими з Майдану, на якому був усі чотири місяці. Він теж боровся за майбутнє, хотів, щоб двоє його ще маленьких дітей росли у вільній країні. Згодом добровільно пішов на фронт, хоча був списаний за станом здоров’я.
Гірничо-піхотний батальйон, у якому служив Руслан, потрапив під обстріл біля міста Дебальцеве з 14 на 15 вересня, під час останнього перемир’я. Від смерті його врятував бронежилет, який передав йому отець Володимир із Кременця. Мама хлопця, яка постійно біля нього, зі сльозами вдячності говорить про подарунок священика. Бронежилет Русланові він вручив незадовго до його поранення, наприкінці серпня, коли той приїждав на похорон батька.
– День, коли син ледь не загинув, не забуду ніколи. Руслан мені сам дзвонив, бо не завжди мав як розмовляти, – згадує пані Оксана. – Того дня від нього не було звісток, я весь вечір намагалася з ним зв’язатися, але марно. А вранці, о пів на восьму, приходить сусідка і передає мені свій мобільний. Я одразу відчула – щось сталося. У слухавці почула голос нашого сусіда з Кременця, Сашка, який був у Дебальцевому разом із моїм сином. Він кілька разів повторив, щоб я не переживала, що Руслан живий. А коли почала розпитувати, почула, що він важко поранений, втратив багато крові і залишився без руки…
Руслан розповідає про ті події незворушно і дуже повільно, хоча все сталося за кілька секунд. Коли бойовики почали обстрілювати українських військових, хтось зі старших скомандував: «У бліндаж!». Першим забіг кулеметник, виставив зброю. За ним ішов Руслан і ще один солдат, якого хлопці між собою називали «Гроза», бо він стріляв із гранатомета. Що було потім, бачить наче крізь туман. Пригадує, що перед очима розлилося біле сяйво. За мить відчув, як затерпла рука. Коли ж доторкнувся, то зрозумів, що біля плеча вже нічого немає, а рукав від бушлата лежить поряд. Спробував відійти убік, але не зміг зрушити ногу: її прошило осколками, які пошкодили м’язи і зламали кістку.
Лікарі сказали, що Русланові ще пощастило. Від розриву снаряду його товариш, веселий хлопець із суворим прізвиськом Гроза, загинув на місці.
«Мамо, не плач…»
З поля бою Руслана перевезли у найближчий госпіталь до Артемівська. Дорога запам’яталася як смуга зі світла й темряви, бо весь час втрачав свідомість. Коли прийшов до тями, рука вже була ампутована по плече. Гелікоптером хлопця відправили до Києва, а звідти – у Вінницю.
– Коли я приїхала до нього в госпіталь, то запитала: «Русік, як так сталося?». А він: «Нічого, мамо, не плач. Я ні про що не шкодую. Якщо треба буде, ще раз піду», – згадує жінка. – І зараз не раз каже до мене: «Будеш плакати – не заходь в палату або їдь додому». То побуду з ним годину-дві, вийду на двір, під ялинкою встану, поплачу – й потім повертаюся.
Руслан не розповідав матері, що пішов добровольцем на Схід. Про те, що син на війні, Оксана дізналася, коли він уже був під Дебальцевим. Вона в той час була в Італії, куди їздить на роботу, й одразу ж взяла квиток до України. А за тиждень прийшла звістка про поранення сина.
Коли жінка чує запитання про те, чому Руслан пішов захищати державу, то відповідає, що він завжди прагнув допомогти іншим:
– У нашій сім’ї троє дітей, і я змушена була їхати за кордон, щоб вдягнути їх, дати можливість вчитися. Не раз висилаю одяг, теплі чоботи на зиму. І бабуся Руслана каже якось: приходить він зі школи в теплому сведрі, але без куртки. Розповів, що віддав хлопчику – у того в сім’ї п’ятеро дітей і вони не мають, у що вдягнутися.
«Обіцяють одне, на практиці – інше»
У лікарні поранений пробуде ще з місяць, а далі на нього чекає тривала реабілітація. Поки хлопець лікується, рідні шукають гроші на протез. Хочуть, аби він був функціональний, щоб Руслан нормально почувався. Чоловіка готові прийняти на протезування британська, німецька клініки, але для цього потрібні десятки тисяч євро.
– У Руслана ампутація руки пройшла так, що навіть суглоба немає, – розповідає матір. – І проблема якраз у цьому, бо потрібен особливий протез. Ми дізнавалися, що виготовити такий можуть тільки за кордоном. В Україні теж роблять, але у випадку з Русланом він буде хіба для естетичного вигляду, син не зможе ним собі допомогти.
У військовий госпіталь, де лікують бійців із такими ж важкими травмами, часто навідуються політики. Пані Оксана сподівається, що після виборів вони не забудуть про свої обіцянки пораненим солдатам, як і держава. Поки що рідні розраховують лише на пожертви.
– У Кременці міська рада виділила для Руслана 8 сотих землі й це, фактично, перша допомога від держави, – зауважує жінка. – Чиновники говорять одне, а на практиці виявляється зовсім інакше. Але ми все-таки сподіваємося, що від нас держава не відмовиться, бо самотужки таку велику суму зібрати нереально.
Кошти на лікування – не єдина проблема, котра очікує Руслана найближчим часом. Будинок у Кременці, де він мешкав, абсолютно непідготовлений до зими. Відсутні вода та газ. Терміново потрібен ремонт.
Сам Руслан ніяково замовкає, коли заходить мова про допомогу держави. Каже, що свідомо пішов захищати Батьківщину, аби діти могли ходити у школи, садочки в мирний час. Про умови служби розповідає неохоче. Симпатичний хлопець, який у свої 24 роки пройшов війну, зауважує лише, що в госпіталі його «балують». Зараз він мріє якомога швидше встати на ноги, щоб поїхати до своїх дітей. Чи зможе він обійняти їх обома руками, залежить від допомоги небайдужих людей.
Ті, хто хоче підтримати Руслана, можуть телефонувати його мамі Оксані за телефоном 097 213 33 47 або дядькові Степанові – 067 114 24 81.
Антоніна БРИК.
Кошти на лікування хлопця можна перераховувати за реквізитами:
* для фізичних осіб – картковий рахунок Карпець Оксани Миколаївни № 4149 4978 1297 4337;
* для юридичних осіб – Приватбанк, МФО 305299, код ОКПО 14360570, рахунок 29244825509100.
Призначення платежу:
для поповнення картки 4149 4978 1297 4337,
Карпець Оксана Миколаївна 2381 3048 63.
