Восьмий місять триває повномасштабна війна, яку розпочала росія проти України 24 лютого. Восьмий місяць українські військові разом з українським народом гідно протистоять рашистській орді. Міф про “непереможну другу армію світу”, яка грозилася взяти за три дні Київ, розвіявся в перший місяць боротьби. Збройні Сили України блискуче зруйнували його, показавши, що ворожа армія – “дно” і зарекомендувала себе як зграя дикунів, мародерів, насильників і дітовбивць…
Останнім часом наші славні захисники відчайдушно, крок за кроком, клаптик за клаптиком, відвойовують свої території у ворога, який ганебно втікає. Ми пишаємось Збройними Силами. Мужності, стійкості українських воїнів дивується весь світ. Наші хлопці найкращі й усі вони Герої. Бо Україна для них – понад усе. Такими є мої земляки з Гусятинської громади, що на Тернопільщині, – Богдан Стефанець та Сергій Турецький.
«Революція Гідності змінила нашу свідомість»
Богдан народився і ріс у Городниці, Сергій – з сусідніх Самолусківців. Один про одного хлопці не знали, бо якось шляхи не перетинались. Богдан з дитинства любив малювати, тож мріяв стати художником. Після закінчення школи вступив у вище Теребовлянське культурно-освітнє училище на факультет образотворчого мистецтва, згодом продовжив навчання у Кам’янець-Подільському педагогічному університеті імені Івана Огієнка. Провчився два роки, тут почався Майдан. Покинув університет, подався у Київ. Був разом з усіма від початку до кінця – і на Грушевського, і на Інститутській. На власні очі бачив, як падали поранені та вбиті. Вже тоді знав, чого прагне, і готовий був на усе, щоб жити у незалежній та процвітаючій державі…
– Саме Революція Гідності змінила нашу свідомість, – каже хлопець. – Ми нарешті відчули й усвідомили себе окремою самобутньою нацією, яка прагне мати власний шлях розвитку, не нав’язаний ззовні, і який ґрунтувався б на загальнолюдських цінностях. Тож ми стояли на Майдані через ідею.
Сергій також у перші дні Євромайдану покинув роботу (працював у Копичинецькій виправній колонії), поїхав відстоювати інтереси передової молоді. Таке рішення і не обговорювалося.
– Майдан нас дуже змінив і загартував. Україна не тільки заговорила, але й продемонструвала себе сильною нацією, яка не боїться викликів часу, економічної чи цивілізаційної катастрофи. “Душу й тіло ми положим за нашу свободу…” – ці рядки гімну в дні Єврореволюції стали пророчими. З ними йшли голіруч на озброєних силовиків. Нас обстрілювали, били, палили, обливали холодною водою у морозні ночі. Але ми вистояли… І вже тоді довели світу, що ми непереможні.
Отож Революція Гідності міцно загартувала наших хлопців, як і інших її учасників, і вже тоді не було сумніву, що таких ніщо не зламає…
А коли на сході країни почалася так звана антитерористична операція, Богдан записався у Добровольчий батальйон ОЗСП “Азов”. Це було влітку 2014 року. Чотири роки смерть заглядала йому у вічі, чотири роки він бачив пекло у найгарячіших точках країни…
Два роки зі зброєю у руках захищав суверенітет та цілісність держави на сході й Сергій. Побачене ще більше вплинуло на хлопця і остаточно сформувало його світогляд.
Далі хлопці, з гідністю виконавши свій патріотичний обов’язок перед державою, взялися облаштовувати своє життя. Незалежно один від одного поїхали за кордон, як і багато українців, на роботу. Богдан подався у далеку Великобританію, Сергій – у сусідню Польщу. У кожного були своє життя, робота, захоплення, свої плани на майбутнє.
«Одразу по приїзді додому поїхали у військкомат»
Звістка про те, що росія напала на Україну, сказати, що шокувала хлопців – не сказати нічого… Як один, так і другий не знаходили собі місця. Наступного дня, склавши у валізу найнеобхідніше, вирушили до українського кордону. Дорога додому була виснажливою і довгою. Але це була дорога найважливіша у їхньому житті. Вони їхали захищати свою країну. І ніякі труднощі не могли їх зупинити…
Одразу по приїзді додому хлопці поїхали у Гусятинський військкомат, щоб попроситися добровольцями на війну. Чи це збіг обставин, чи так мало бути, Богдан і Сергій зустрілись саме тут і познайомились. З тих пір вони стали бойовими побратимами з позивними «Восьмий» та «Гамбіт». До слова, їхнім побратимом одночасно став і Василь Сторож («Люлька») з села Великий Говилів Хоростківської ТГ, який, незважаючи на те, що у нього четверо дітей, теж став добровольцем. Цю війну всі три проходять пліч-опліч. Разом служили інструкторами в одному з навчальних центрів ЗСУ. Назавжди в пам’яті залишиться чорним днем 16 березня, коли до них у частину прилетіли ворожі снаряди. Досі перед очима обгорілі намети, у яких перебували українські захисники, поранені та загиблі, серед останніх – майор Мельник.
Загартовані Революцією та обпалені війною, наші земляки рвалися туди, де гаряче, аби відімстити рашистам за понівечені міста і села, за розстріляних та згвалтованих, за побратимів. Сьогодні вони виконують бойові завдання на різних напрямках фронту, зокрема пройшли з боями на Донеччині (Бахмут, Зайцево, Бахмутівка, Весела Долина) та Харківщині (Балаклія, Морозівка, Савинці, Довгалівка, Козача Лопань та Ветеринарне, що у сімсот метрах від російського кордону).
«Людям із слабкими нервами тут не місце»
Вісім місяців наші захисники тримають небо над нашими головами, вісім місяців не дають ворогу просунутись далі, вісім місяців живуть під кулями і вогнем, щоразу наближаючи Перемогу.
Хлопці довго служили без ротації, та й особливо не рвалися додому, бо першочергово вважали захищати країну від російської агресії. Відкладали все на після Перемоги. Однак все-таки на декілька днів приїхали додому. Про події на фронті та про пережите розповідають небагато. З болем у серці згадують побратимів, які загинули на очах.
– Не можеш собі пробачити, що таке сталося, а ти нічим не можеш допомогти. Тут або ти, або інший. Без втрат на війні не буває. Тут кожен має бути морально стійким, холоднокровним, людям із слабкими нервами тут не місце, – каже Сергій.
– А ще треба бути здоровим та фізично підготовленим, а також мати медичні навики, – додає Богдан. – У будь-який момент ти маєш забрати пораненого з поля бою і надати йому медичну допомогу, не думаючи про себе…
Я слухала хлопців, захоплюючись їхньою надсилою і залізною витримкою, а кров холонула в жилах, мурашки повзали по тілу. Ось вони, герої, і зовсім поруч. Їм би насолоджуватись життям, кохати та зустрічати світанки з коханою, ходити на рибалку, грати у шахи, а вони все вирішили по-іншому. І зовсім не заради грошей, як часом дехто може обмовитись. Ні! Кожен з них сьогодні міг би спокійно жити – хто в Англії, хто у Польщі, – як більшість земляків, які виїхали туди ще до повномасштабного вторгнення росії. Та й заробляли чимало. Однак безмежна любов до Батьківщини і нестримне бажання прогнати російську погань з рідної землі виявились сильнішими.
Якщо у нас є такі безстрашні та відчайдушні захисники, як «Восьмий», «Гамбіт», «Люлька», то у ворога немає ніяких шансів!
Низький уклін вам, хлопці. А ще хочеться висловити вдячність за таких дітей матері Богдана Людмилі Михайлівні та мамі Сергія Катерині Михайлівні. Вони знають, що виростили добрих і чуйних синів, але, мабуть, не здогадуються, що виховали справжніх Героїв…
Чекаємо наших земляків з Перемогою!
Слава Україні! Слава Героям!
Марія МАЙДАНЮК.
