Жила собі молода жінка: добра і привітна, лагідна і жертовна. Одяг її був яскравим та модним.
Вийшла вона заміж. І повністю поринула в сімейне життя.
«Я мушу» – стало її девізом. Вона ходила на роботу, доглядала дітей і чоловіка, примірявши на себе одяг дружини та матері. Жертовне вбрання її зношувалося з кожним днем.
Спати лягала пізно, вклавши дітей, вимивши посуд і підлогу, наготувавши на ранок одяг і бутерброди. Чоловік засинав, не дочекавшись її, а зранку від жінки залишалося лише тепле місце. І чоловік знайшов собі коханку.
«Навіть, якщо дізнається, то нічого не скаже – вона ж добра», – подумав.
Час ішов. Чоловік пішов до іншої.
«Я мушу» набрало нових барв; дітей на ноги поставити, вивчити, в люди вивести. А одяг жертовності став сірим та непоказним.
Діти виросли, розлетілися з рідної хати, як пташки з гнізда. Але в далекому селі, де виросла жінка, батьки стали старими та немічними.
«Я мушу!» – як блискавка вдарило в голову жінці. – Мій святий обов’язок доглянути їх до смерті».
І жінка поїхала до батьків. Одяг жертовності майже зносився, але вона його не помічала за втомою та клопотами.
Батьки померли.
«Я мушу! Помогти дітям онуків доглядати», – подумала жінка і знову подалася до міста.
Онуки швидко виросли. Жінка залишилася одинока, у старому лахмітті, сама стара…
Вона озирнулася навкруги, глибоко зітхнула, хотіла подумати про те, що вона ще щось мусить, але побачила перед собою велике дзеркало. Глянула в нього, ще раз зітхнула і померла. Впала нежива. Так і лежала кілька днів мертвою самотою. Знайшди її люди. Приїхали діти – поховали і знову роз’їхалися.
Могила заросла бур’янами. Летіла через цвинтар зозуля. Думала, де залишити свій послід… Кружляла, кружляла і покинула його на могилі жертовної жінки.
«Вона нічого не скаже», – подумала.
«Оце і все, що заслужила жертовна жінка за своє життя», – похитала сумно листям глуха кропива, що сягала похиленого хреста…
Раїса ОБШАРСЬКА.
Фото ілюстративне.
