ВІЗИТКА
Зоряна ЗАМКОВА народилася в містечку Ланівці на Тернопільщині. Закінчила в Тернополі десятирічку, далі – студентські роки в Львівському держуніверситеті ім. І. Франка. З дипломом журналіста освоювала професійні ази в тернопільській газеті «Подільське слово». Десять років поєднувала інформаційно-аналітичну роботу в обласній раді профспілок з творчістю. Тепер багато літ працює над інформаційним забезпеченням управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Тернопільській області.
Постійно друкувалися вірші та новели у всеукраїнській та тернопільській обласній пресі, літературних журналах, альманахах. Əmir Pəhləvan переклав вірші азербайджанською і вони публікувалися у їх періодиці.
Побачила світ у 2002 році в тернопільському видавництві «ДЖУРА» перша книга «Фрески собору видінь», яка удостоїлась диплому І ступеня у творчому конкурсі ім. В.Вихруща. Два роки працювала над наступною книгою «Клопоти з ідеалом», яка вийшла в 2004 році у видавництві «Підручники і посібники». Наприкінці 2017-го вийшла у видавництві «Терно-граф» книга «Маленька крапка знаку запитання» (поезія і мала проза). Згодом, у 2018-ому стала співавтором книги нарисів «Виклик долі», яку видав «Терно-граф» – про людей, сильних духом. Наприкінці 2021 року в серії «Мала проза України» побачила світ у видавництві «НК Богдан» книга «У лабіринтах дотиків» за фінансової підтримки Тернопільської ОДА і Тернопільської обласної ради.
Із 2006 року – у Національній спілці письменників України. Обиралася делегатом Х з’їзду письменників України.
Намистинки життів і доль нанизує на ниточку свого таланту. Сповиває Слово любов’ю та добротою. Огортає душею. Так народжуються новелки. А з них – книги. Кожна розповідь – це радість і біль, зустрічі та розлуки, мудрість людей, які вже стали небом та зорями, і тих, яким випало жити на зламі століть та історії. Нова книга Зоряни Замкової «У лабіринтах дотиків» залишає по собі тихий щем, світлу печаль і сонце в душі…
– «У лабіринтах дотиків»… Інтригуюче, романтично. Зоряно, давай запросимо читачів у ці «лабіринти». Ти їх створила з образів, почуттів. Це буде цікава мандрівка у світ Слова, людських доль, історій… Адже герої твоїх новел – не вигадані.
– Кажуть, варто шукати людей, розмова з якими прирівнювалася б до гарної книги. І книг, читання яких вартувало б розмови з особливими, багатогранними людьми. Так от, люди та їх історії, з життя яких можна написати не тільки новелу, самі мене знаходили. Ти ж пам’ятаєш із наших спільних журналістських буднів, як захоплюють нетривіальні історії людини, села, містечка, які тобі довірливо розповідають, бо ти маєш талант слухати й чути. І, буває, такі зізнання можна переказати лише в художній формі. Бо хоч ці історії – особливі, вони мають стільки спільного з іншими долями та подіями, стільки пережитого досвіду та помилок, здобутків та радості, помноженої на любов, що ними варто ділитися. Додаю лише трішки кольорів та метафор. Наприклад, є біографічні оповідання – приміром «Квіти з фронтових листів» та «Яке щастя буває?» – про мою бабцю та прабабцю. Кожна із 52 новел має свою історію.
Пригадую знову ж таки із журналістського досвіду, написала колись для газетної сторінки сімейного читання новелу про жінку, як працювала у меблевій крамниці і звабила чужого чоловіка. Мені розповіла свою історію попутниця в потязі, коли їхали зі Львова, сім’я якої руйнувалася після 20 років шлюбу. Гарно написана типова історія, яких чимало. То після публікації редакцію атакували дзвінками жінки з багатьох меблевих крамниць з вимогою спростувати допис, бо люди пальцями тицяють… А днями написала жінка, після того, як придбала мою книгу, і розпитувала, звідки я дізналась її історію – бо як з неї написано. Тільки закінчення інакше. Вона й справді колись малювала, але у момент певних життєвих колізій забулась про свій талант, а тепер наче прокинулась і рятується живописом. Коли в переказаних мною історіях читач наче побачив себе, значить Бог не даремно торкнувся моєї душі, вділивши іскорку творчості.
А ще, як писав Семюел Джонсон, письменник талановитий, якщо він уміє уявити нове звичним, а звичне – новим. В моїй книзі, яка має лише місяць від роду і ще тепла від дбайливих рук видавців «НК Богдан», теж багато теплого і щирого. Як і того, що вражає не лише позитивом. Це живі історії, в яких, як і в самому житті, переплетено багато світла й тіней. Я не сприймаю фальші, тому і в новелах її нема.
– Кожна новела – це дотик до душі – твоєї і тієї людини, про яку розповідаєш. Це емоції… Зізнайся, буває, хочеться плакати, коли пишеш?
– Кожен біжить за своїм метеликом. Я вже зрозуміла: писати треба лише тоді, коли не можеш не писати. Завжди відчувала важливість і силу, енергію слів, і завжди мене дратувало, коли за гарними словами, як за розцяцькованим фасадом, ховався поверхневий, банальний, або й облудний зміст. Тож вирішила, що обов’язково буду видавати книжки лише тоді, коли упевнюсь, що мені є що сказати. Тепер, гадаю, набула того справжнього зрілого гармонійного відчуття слова. Як жартував мій знайомий, йди за велінням серця і швидко дійдеш до інфаркту…
Але читачі абсолютно відчують, коли автор не просто перетворить реальність у літературний твір, а сам проживе написану історію кожною клітиночкою. Правдиво. Буває, плачу не тільки, коли пишу. Маю таку тонкозору душу. Так складалися мої новели – з живих історій, зі справжніх прототипів, нічого вигаданого. Ти, напевно, читала мій відгук на сторінці Фейсбук про інтерв’ю радіоканалу, коли в ефірі не змогла прочитати новелу «Профілактика совісті», бо сльози душили. Коли писала новелу, герой ще був живий. А сама новела стала нагадуванням нам про тих, хто боронить і тримає наше мирне небо.
– Біль – це та ж любов, тільки відтінок інший. Про таке, мабуть, пишеться не лише словами, а й душею?
– Постісторія новели «Профілактика совісті», насправді, ще трагічніша: обірвалося життя героя раптово – як нитка, сплетена з болю та відчаю. Тішився, що дали йому нову квартиру як учаснику АТО. Перед тим отримав нагороди за мужність з рук керівників області. Тільки б жити і радіти світові, який оновлювався. Та не відпустило його серце пережите… Розповідала в інтерв’ю – як пишеться мені, чому і для чого. А перед очима – оті малюнки з дитячими долоньками на стінах під’їзду, які поприбивав чоловік з відчаю… І думала: Господи, зроби так, щоб прокинулися ті, для кого ще треба робити таку профілактику совісті… Багато що достукується до мого серця, дотикається і я не соромлюся своїх емоцій, бо вони правдиві. І пориваюся, пробую передати їх людям.
Пишучи подібні історії, неможливо щось підробити, зіграти, зімітувати. Здається, Дмитро Ємець писав: народившись людиною, досить складно жити за фахом. Але, гадаю, варто намагатися з усіх сил…
– Світ зараз тривожний, незатишний і прагматичний. А ти створила «добру» книгу, де багато любові, світла, тепла… Це на часі, правда ж?
– Красу слід виявляти не тільки очима, але ще і душею. Як я говорила, не можна поставити на книгу штамп «тут присутній Дух». Чи «тут зібрані найвищі цінності». Читаючи, кожен виокремлює своє. Ми живемо у тривожний час – час постійної напруги, втрат, медійних провокацій, роздутих скандалів, дефіциту живильної уваги та любові. За цим усім дуже важливо іноді зупинитися і зігріти у власному серці те, що на вагу не йде, аби не забути в хаосі про головне. Отим головним потрошки і наповнювала свою книгу «У лабіринтах дотиків». Вірю, що попри все світ врятує любов і доброта. Особливо, любов до рідної землі…
Як на мене, українському суспільству найбільш необхідні письменники, що спонукають до людяності й доброти, намагання розуміти і чути. Часто саме на сторінках книг можна знайти відповіді на те, що ятрить душу і не дає спокою.
Та є така приказка: у того, хто набув знань лише за книгами, помилок більше, ніж правильних кроків. Тому читайте і думайте, робіть висновки. І застосовуйте набуті знання в житті. Адже я вчуся не лише викладати на папері особисті судження. Це все для мене і моїх читачів – пережитий досвід, перейдене і осмислене, яке я несу у своєму життєвому рюкзаку.
Як точно назвала свою рецензію на книгу «У лабіринтах дотиків» український педагог, музикант, літератор, літературний критик Тетяна Дігай «Вижити посеред заметілі століття, або Етикет дотику до чужих сердець», де зазначила: «Книга Зоряни Замкової варта того, щоби її регулярно перечитувати – наша краянка впевнено позиціонує свій творчий профіль креативної мислительки, яка залишається внутрішньо теплою мисткинею у постійному пошуку досконалості. І в цьому засаднича відмінність її книги від багатьох сучасних прозаїків з їх, м’яко кажучи, скептицизмом, помноженим на розгубленість та розчарованість; на хворобливо-нервову позицію – «Життя – марнота марнот», вона відповідає – а життя-буття прекрасне, воно різне та непросте, а тому глибоке. Саме тому, авторка справжня, бо складна, бо різна, позаяк свідома того, що єдино точні слова та образи ідуть з пера тільки з плином часу; вона захоплює своїм затятим ствердженням, що апріорі життя-буття треба проживати, але не лиш оплакувати…»
–У своїх новелках ти пишеш про мудрість та поради старих людей. Наче втримуєш частинку історії, яка з ними відходить.
– Коли повертаєшся в рідні місця, в тобі мимоволі прокидаються риси тієї людини, якою ти була колись. Коли повертаєшся до рідних образів, тих, хто вже береже тебе на відстані неба, пригадуються не лише дотепні чи мудрі слова, поради, приказки, а й гладять тебе по голові запахи і звуки того рідного, що давало тобі крила, з чим ти росла, чим уквітчала свої роки. Це нетлінне. Бережу у спогадах трикутнички фронтових листів діда із засушеними квітами, яких навіть не бачила, мамині виткані на дерев’яному верстаті рядна. Бережу пожовклі фотокартки бабці, яким у своїх дитячих смутках жалілася на несправедливість світу, родинні світлини та книги з татовими присвятами і стільки всього доброго та рідного, що ні в які шухляди не вміститься…
Це не просто моя історія. Це той чудодійний цілитель – час – зі своїм нескінченним бинтом спогадів, який робить нас цільнішими і людянішими. І в нього союзників залишалося зовсім небагато – перо, папір, пам’ять.
Насправді, завжди перемежовувала, додавала до новел народних приповідок, того живого слова, яке виокремлює нас. Це не лише закодована мудрість, це енергетика мовного простору. До речі, подібне підмітив у відгуку на мою книгу Валерій Полковський, доктор філософії, президент компанії «East European Opportunities» («Східноєвропейські можливості», м. Сейнт-Альберт, Канада): «Філологічно-журналістська чутливість влювлює чари та магію мови: «Минеться – і не змигнеться» – думала собі Марина про нового приятеля». Прислів’я, поговірки, фольклорне різнобарв’я органічно вписуються в новели Зоряни Замкової («Цілий день крутилася, як сорочка на тину – і не присіла»). Це народ так сказав чи сама авторка? Завжди зачаровано схиляєш голову перед особливим чаром рідної української мови, її невичерпним багатством та глибиною. Через рядок – мовна образність та довершеність/досконалість («Відоме шосте відчуття наїжачилося і мовчало – ні до ради, ні до завади…»).
–Ти проживаєш життя своїх героїв. Закінчуєш новелу. Ставиш крапку. І?..
– …і розумію, що дотики до історій, яких ми торкаємося душею, не тьмяніють. Я відпускаю новелу, як приручену пташку – з руки. Це подібно до того, як колись написала чимало цікавих новел та оповідань для сімейних сторінок в газетах, і не зберегла вирізки. Відпустила у простір, перепустивши історію через себе, навчившись чомусь у неї. А тепер доросла до усвідомлення: варто не тільки вчитись у цих історій самій – варто вчити ними – цими дотиками доль, світів, уподобань, вражень, розпізнавати справжнє. Припасовувати цим історіям крила і відпускати не просто у простір, а до читачів. І однозначно, скільки б мені не накапало з неба – не проминула б можливості писати. Бо останнє слово дійсно завжди залишається за життям.
Ольга ЧОРНА.
Фото Наталії ПОЧИНОК.
