На безриб’ї…

Постарших, як кажуть галичани, людей, які під час глобального за західноукраїнськими мірками бездощів’я присипали пилюкою картоплю та іншу городину, можна впізнати неозброєним оком. Червоні, як розпечена пательня, лисини, спалені немилосердним сонцем рамена і спини яскраво вирізняють їх від решти помірно засмаглих міщан, котрі зазвичай звикли тішитися погожими і теплими травневими днями десь ближче до води чи до лісу.

А ще дачники і ті, хто обробляє батьківські городи, завжди з тривогою вслухаються у прогнози синоптиків та, почувши про можливі локальні опади, сподіваються, що саме їхнє село стане тим місцем, над яким зберуться хмари і стомлену від суховіїв землю рясно скропить благодатний дощ. Відтак і розмови у них все більше про погоду, ніж про загальнонаціональні події чи навіть терористичні акти в Америці та чергові жертви кровопролиття у країнах Близького Сходу.

– І що, на твоїй батьківщині був дощ?, – якось запитав у малознайомого рибалки, з яким маршруткою добирався до притернопільського ставка.

– Навіть не знаю, бо у селі вже давно не був, а батьки та й брат з сім’єю, які там живуть, якось самі дають собі раду.

– То де ж ти так сильно «згорів», що аж ніс лущиться, – ніяк не вгамовувався я.

– На днях уже вдруге з початку місяця був у Києві – підзаробляв на масових акціях, – щиро зізнався попутчик.

– Хоч нормально заплатили?

– Кому як. Хто підписався на масовку, були невдоволені – виплатили не за всі години. А з такими як я прапороносцями і горлопанами розрахувалися на повну, не ображаємося.

– Сподіваюся, ти підрядився мітингувати, так би мовити, ідейно грамотно?, – спробував пожартувати, проте відповідь мого співрозмовника змусила відкинути будь-яку іронію.

– А яка у біса різниця, за кого чи проти кого я галасував, у якій колоні йшов і чий прапор тримав у руках? Усі вони одним миром помазані – і влада, і опозиція, і комуністи, і націоналісти. Буцім ворогують один з одним, а як дійде до справи – зберуться десь по закутках та про все домовляться. У жодній іншій країні ніхто так не знущається над власним народом, як у нас.

Тим часом автобус зупинився біля плеса, ми вийшли та попрямували кожен до свого рибного місця. Сонце вже встигло піднятися високо над недалечким ліском і знову немилосердно заливало теплом порепаний берег. Легкий гарячий вітерець додавав «градусу» і заледве живій природі, і всім, хто сидів на ставку, сподіваючись вполювати отакенного коропа чи, на біду, побільше срібних карасів.

– А яка у біса різниця – аби клювало, – чомусь перефразував я свого недавнього співбесідника, але, схаменувшись, продовжив, – Ні, все ж сазан краще – його і вивудити значно важче, і м’ясо смачніше, і кісток менше.

…Поверталися з рибалки також разом, проте про ранішню розмову ніхто й не згадав – ніби й не було її такої буденної, звичної, проміжної. Мало чим сьогодні можна здивувати один одного. Кинуті державою майже напризволяще українці змушені виживати хто як може. На безриб’ї й раком станеш, – як люблять жартувати все ті ж рибалки. За таких обставин не  немає чим гордитися – тут треба співчувати.

Не нам. Україні.

Назабаром читайте у газеті «Наш ДЕНЬ»:

Батьки і діти

У віддаленому десятиріччями 91-му думалося та мріялося зовсім про інше майбутнє – своє, дітей та внуків, незалежної країни. Схоже, тепер Україну вже важко назвати нашою у прямому сенсі цього слова. Вона стовідсотково їхня –то вчорашньої влади, а нині –опозиції, то недавньої опозиції, а зараз – чинної влади…