Два роки тому унікальні листівки на березовій корі з фондів Тернопільського обласного краєзнавчого музею, разом із 31 установою пам’яті з Естонії, Латвії, Литви, Польщі та України, спільно подали до ЮНЕСКО заявку на включення берестяних листів, надісланих з таборів ГУЛАГу, до Реєстру пам’яті світу.
Цей крок став логічним продовженням багаторічної роботи музею з поповнення та збереження фондової скарбниці, яка за останні десятиліття збагатилася унікальною автентикою, зокрема експонатами, що надійшли від наших краян – колишніх політв’язнів сталінського режиму. Ці предмети є свідченням не лише історичних подій, але й творчості та винахідливості людей у складних умовах.
Вирізняються насамперед власноруч виготовлені репресованими та політв’язнями різноманітні ужиткові предмети, які зберігають у собі незнищенну енергетику тяжких табірних буднів, що довелося пережити цим людям.
Особливої уваги заслуговують меморіальні матеріали, передані Ярославою Сеньківською (Онуферко) – жителькою міста Тернополя, колишньою зв’язковою надрайонного осередку ОУН, педагога за професією.
У 1940-х рр. Ярослава працювала вчителькою початкових класів Тернопільської середньої школи № 1 й одночасно була зв’язковою Тернопільського надрайонного проводу ОУН (псевдо «Тамара», «Олімпія»), передавала інформацію розвідувального характеру по м. Тернопіль.
Самовіддана боротьба призвела до постійних переслідувань і, насамкінець, в червні 1947 року вона була засуджена сталінським режимом до 10 років ув’язнення. Покарання відбувала в таборах ГУЛАГу в Комі АРСР (м. Абезь), в Мінеральному виправно-трудовому таборі, працювала на лісозаготівлі. Захворівши на туберкульоз, була переведена в Абезький табір.
Після звільнення перебувала на спецпоселенні у м. Воркута. Там, на одній із шахт комбінату «Воркутавугілля», працював її коханий – також політичнопоневолений – Зіновій Онуферко. У травні 1956 р. молоді люди одружилися, згодом отримали дозвіл на повернення в Україну, до рідного міста. Лише в 1991 р. Ярослава та Зіновій були реабілітовані. В 2007 році пані Ярослава відійшла у вічність. Похована в місті Тернополі на Микулинецькому цвинтарі.
Експонати особового фонду Ярослави Сеньківської (Онуферко) свідчать про її творчу натуру, яка, незважаючи на труднощі, була надзвичайно життєлюбною і небайдужою до всього, що відбувалося навколо. Багато речей, які вона виготовила, на сьогодні можна вважати реліквіями. Це вишиті і оздоблені мереживом хустинки і серветки, саморобні листівки з суворими північними пейзажами, які, за її словами, чомусь нагадували Карпати та листи і кольорові листівки до рідних. Їй навіть вдалося зберегти свій оригінальний табірний номер.
Свій душевний біль і тугу пані Ярослава виливала в листах до рідних.
Частина цих листів є надзвичайно цінними і рідкісними, тому, що вони написані на березовій корі, оскільки паперу було мало.
Кору Ярослава Онуферко обробляла сама, вирізала у формі листівок, прикрашала малюночками і дрібним гарним почерком писала зворушливі листи до родини. В них теплі слова привітань і важкий смуток за рідним домашнім затишком.
В одному з таких листів Ярослава просить рідних вислати їй олівці, фарби, тканину, нитки, книги з рідними краєвидами замість звичних харчів, бо її душа хотіла творити: малювати, шити, вишивати.
В листі до брата Мирона висловлене щире сестринське почуття і піклування за його здоров’я, бо саме на нього ліг основний тягар родинних турбот.
В одній з листівок на бересті – щирі привітання сестрам і братам і в кожному слові глибока печаль за родиною і рідним краєм.
На малюнку – червоні гвоздики. Ще на одній берестяній листівці з намальованим орнаментом, датованій 1949 роком – новорічні привітання рідним.
Таких речей, як називали їх в історичній літературі “берестяні грамоти”, зберіглося дуже мало. Унікальні речі робили наші люди, які перебували в умовах табірного життя, але вони не втрачали інтересу до прекрасного.
Ці артефакти надзвичайно важливі для нашого музею і для історії взагалі. Листи у всі часи були невичерпним джерелом цінної інформації, джерелом емоційного та духовного вияву щирих людських почуттів у важких умовах. Тому нам – музейникам необхідно зберегти для нащадків ці безцінні експонати як пам’ять про тих, хто, пройшовши через тюрми і сталінські табори, через приниження і знущання, не зламався, а продовжував боротися і не втрачав віри у світле майбутнє України.
Наталія ЧЕКАНОВА, заступник директора з наукової роботи ТОКМ.