Він був одинаком у сім’ї, вона – одиначкою. Він жив з батьками в одному кінці села, вона – у протилежному. А з’єднувала їх школа, що стояла в центрі села, де вони навчалися. Михайло уже закінчував восьмий, а Світлана шостий клас.
Хлопець часто ходив до свого дядька Івана – сусіда Світланиних батьків. Тож мав нагоду нести дівчині сумку і слухати її щебетливу розмову. Мріяв про таку дружину, як Світлана, але мрії ці були ще дитячими. Та у житті поряд зі щастям крокує ще багато перешкод.
Вони подобалися одне одному, можливо, і зійшлися б їхні шляхи, але батьки єдиного сина не відпускали у зяті, а Світлану – в невістки. Чекали зятя додому. А молоді були такими вихованими, що не могли стати всупереч своїм батькам.
І хоч спалахнула між ними іскра любові, та враз погасла, ледь-ледь жевріючи, ніби виглядала іншого часу для свого нового воскресіння.
А вдруге ця іскра розгорілася вже надто пізно, коли вони прожили майже половину свого життя зі своїми сім’ями.
Михайло закінчив курси водіїв і шоферував у місцевому колгоспі. Після служби в армії одружився з Катею, яка була з багатодітної працьовитої родини. Дівчина була жвава, весела, робітна. Тому сподобалася не так хлопцеві, як його батькам. Катю прийняли в невістки, як рідну дочку. Михайло не мав таких серйозних почуттів до неї, але поважав і допомагав у всьому.
Народилася в них донечка, назвали Настунею. Так і жили, тішилися обоє дитям, ростили, вчили. Проте Михайло подумки все линув до Світланиного улюбленого куточка під вербою над ставом, де вони колись слухали голос зозулі і спів солов’їв.
Світлана працювала вихователькою в дитсадку. Вийшла заміж за хлопця з сусіднього села. Він прийшов у зяті і працював трактористом. Незадовго народився синок Михайлик. Так назвала його Світлана на честь їхньої дружби з Михайлом. Не раз зустрічалися вони чи то в магазині, чи в храмі. Кине крадькома поглядом чоловік в її бік і посумніє. Не судилось нам бути разом, – защемить серце. І знову повсякденні клопоти: робота, дім, господарка, своя сім’я. Інколи наважувався запитати Світлану: «Як поживаєш?» А та у відповідь йому скоромовкою: «Так собі, по-середньому». Та й уся розмова. Розходилися швидко, ніби боялися людського лихого ока.
Діти їхні – Михайлик і Настя – однолітки. Разом сіли за парту. Настя була відмінницею, тому хлопець постійно списував у неї те, чого не зміг розв’язати, або коли лінувався робити уроки сам.
Якось дорогою зі школи вони у зайшли у магазин. Михайлик купив дівчині цукерки. Продавчиня усміхнулася: «Дружите? Але дружіть щиро і вірно, не так, як ваші батьки дружили та й розійшлися». Діти перезирнулися, не взявши слова жінки до уваги.
А потім йшло все своєю чергою. Закінчивши десятирічку, Настя і Михайло вступили в педінститут, а після студентських років прийшли у рідне село викладати у місцеву школу. Одного разу Михайло признався матері, що любить Настю і хоче з нею одружитися. «Хіба ж я перечу тобі, сину? – відповіла Світлана і замислилася. – А що скаже на це Настин батько?»
Та Михайло радісно промовив: «Він мене завжди частує, мамо, коли я до них заходжу. І дуже добре ставиться, як до рідного».
Все йшло до весілля. Але біля щастя крутиться й біда, яка хоче і себе показати, на що вона здатна зі своєю жорстокістю та злом.
Простудилася Катя, отримала гостре запалення і незабаром від ускладнення покинула цей світ. Затужила Настя за матір’ю, накинувши на голову чорну хустку. А там, дивись, і Світлані піднесла біда непоправне горе. Десь через два місяці сталася аварія з її Іваном. Від важких травм він помер у лікарні. Сумно стало і в Михайловій хаті. Шкода було батька, який віддав стільки сил, щоб син ріс здоровим, розумним, щасливим. Ось тільки не дочекався, щоб поблагословити його.
Не зламало подвійне горе вірних одне одному Насті і Михайлика, бо не втрачали вони надії на те, що прийде час і вони будуть завжди разом. І той час настав.
Прийшов Михайло до Світлани сам та й заговорив: «Ну, що ж, свахо. Давай повінчаємо своїх дітей. Хай хоч вони будуть щасливими. Я їм нічого не забороняю. Де хочуть, хай там і живуть. Все віддам, що маю, бо у нас, бачиш, як все склалося».
Світлана теж була за те, щоб її син був щасливим з Настею. Тож справили молодятам невеличке весілля. Пішов Михайлик до Насті. Поселилися у новій хаті, яку тесть збудував для дочки. А потім Михайло придумав, що сам має робити. Серце так наказало – повернутися дорогою до свого першого незабутнього кохання. Попросив у Світлани вибачення, що життя з ними так зле пожартувало, а тепер треба все справити.
Михайло зі Світланою, як вдівець з удовою, взяли шлюб у церкві. «Хоч пізно, але гідно», – перешіптувалися односельчани.
Так, гідно, бо їхня жевріюча іскра любові ще не погасла зовсім, а тепер вона з новою силою розгорілася чистим полум’ям. І діти раділи за батьків, що поєднали свої долі в полудень віку.
А незабаром Світлана з Михайлом бавили онуків – Олесю і Василька. Усі були щасливими, бо щастя, все ж, має більшу силу, ніж зло.
