Їхні будинки були через дорогу. Мирослава жила у «хрущівці», Віра – у «панельці». У школі дівчата сиділи за однією партою і, як жартували однокласники, були вічними подругами. Не всі не розуміли їхню дружбу.
Мирослава – з незаможної родини. Батько-інвалід. Мати – кухарка у фабричній їдальні. Натомість Вірина сім’я жила у достатку. Батько працював на одній із керівних посад місцевого підприємства. Мати – на викладацькій роботі.
Вірині батьки були не проти, що їхня донька дружить з Мирославою. Дівчина гарно вчилася. І була «тихонею». Мирославі діставалися у спадок від Віри деякі одяганки. А коли дівчина забігала до багатої подруги, Вірина мати пригощала її смаколиками, яких у Миросиній оселі не водилося.
Подруги любили мріяти про майбутнє. Віра хотіла стати педагогом. І переконувала вступати у педвуз подругу.
– А якщо «завалять»? – хвилювалася Мирослава.
– Але ж спробувати можна.
– Що робитиму, коли не вступлю?
– Я попрошу тата, щоб влаштував тебе на якусь роботу. А через рік спробувала б знову. Зі стажем вступати легше. Але не будемо наперед думати про погане. Все буде гаразд.
– Віро, давай пообіцяємо: щоб не трапилось, ми залишимось подругами.
– І де б ми не жили…
– І де б не працювали…
– Завжди будемо допомагати одна одній…
– Підтримувати, зустрічатися і… і… і…
…Віра вступила у педінститут. Мирослава «зрізалася» на останньому іспиті.
– Тобі батько допоміг? – запитала крізь сльози Віру.
– Ні, звичайно. Я не просила.
Мирослава була ображена. І на подругу також. Не вірила, що Ігор Антонович не приклався до Віриного успіху.
Віра, як і обіцяла, попросила батька, аби влаштував Мирославу на роботу. Коли отримала першу зарплату, прийшла до Віри з тортом і квітами. Здавалося, образа минула.
– Може, це й краще, що я пішла на роботу, – міркувала Мирослава. – А то була б білою вороною серед студентів. Мої батьки не мають статків на одяганки, вечірки. Інститут не втече. А наразі щось зароблю.
Наступного року Мирослава вступила на заочне навчання. Подрузі пояснила: батько зовсім почав нездужати. І скільки тієї пенсії? Мати ради не дасть на свою зарплату.
– Я поговорю з татом, він щось придумає. Може, матеріальну допомогу «виб’є». Або премію.
Ігор Антонович знову потурбувався про Мирославу.
…Для Віри стало несподіванкою, що Мирослава збирається заміж.
– Чому не зізнавалася, що зустрічаєшся з хлопцем? Не познайомила?
– Розумієш… Якщо чесно, хвилювалася, аби Олесь не закохався у тебе. Ти – стильна, заможна. Не ображайся. Все одно будеш старшою дружкою.
…Щойно отримавши диплом, Мирослава з Олесем вирішили податися на заробітки. Олесева тітка була у числі перших заробітчан, які обсерували Європу у пошуках кращого життя. Тітка розповідала про європейські принади і зарплати. Й кликала на заробітки племінника
– Миросю, давайся чути, – просила Віра. – Мені тебе не вистачатиме.
– Ти б до моїх батьків деколи забігала. Тато лежачий. Може, мамі якась допомога буде потрібна. І не забудь повідомити, коли заміж будеш виходити. Не засиджуйся в дівках.
– Серйозно подумаю над твоєю порадою, – засміялася Віра.
…Подруги спілкувалися рідко. Мирослава завжди посилалася на зайнятість. А Віра частенько забігала до Миросиних батьків. Тітка Зоя розповідала, що донька із зятем влаштувалися на гарну роботу, але приїхати в гості не можуть, бо поки що нелегали. Хвилювалася за чоловіка, бо лікарі сказали, що справи зовсім кепські.
Невдовзі Миросин батько помер. Донька на похорон не приїхала – ще не мала документів.
…Віра готувалася до весілля. Шкодувала, що не буде ліпшої подруги. Мирослава зателефонувала напередодні забави. Привітала з одруженням. Розповіла про розмаїття товарів у європейських магазинах, похвалилася обновками. Раділа, що вирвалася з «діри». Нарікала на колишнє життя. Запитала, коли Віра була в її матері. Під кінець розмови поцікавилася Віриним нареченим: хто, звідки… Почувши, що він займається разом зі своїм батьком бізнесом, сухо мовила: «Мушу йти. До зв’язку».
…Вони зустрілися випадково. Віра не знала, що Мирослава приїхала додому.
– Привіт! – зраділа подрузі. – Чому не зателефонувала? Сто років тебе не бачила. Якщо точніше, – десять. А я йду з поліклініки. Моя донька народилася здоровою, а потім занедужала. Стільки різного лікування перепробували. І в столиці були. Тепер радять звернутися до закордонних спеціалістів. Збираємось їхати. Лікарі сказали, що я більше не зможу народжувати. Ліля така гарненька. Ми її Лялькою називаємо. Ой, вибач, дістаю тебе своїми проблемами. Як ти? Олесь? Надовго приїхали?
Мирослава зміряла Віру тяжким поглядом.
– Хотіла б тобі поспівчувати, але не можу. Ти в добрі виросла. На тебе дмухали. Татова доця. Все для Вірусі. А я в твоїх східках ходила. Думаєш, я була щаслива, коли ти, або твоя мама давали мені якусь лаху? Шоколадку чи тістечко? Коли твій батько «вибивав» мені матеріальні допомоги?
– Що ти таке?..
– Що я говорю? Те, що хотіла давно сказати. Тепер життя й тебе дістало. Хоча… ти живеш у шикарному будинку. В багатстві. А дитина… можна з дитбудинку взяти, якщо…
– Ти задоволена, що моя донька хвора? Як ти можеш?! І… ми ж подруги.
– Були…
– Ти стала іншою. Заробітки тебе змінили.
– При чому тут заробітки? Щоб виживати, треба вміти пристосовуватися, грати роль. Терпіти. Тобі цього не зрозуміти. А я це знала. З пісочниці. Правда, ти не така, як інші багатенькі доці. Ліпша. Але все одно це не справедливо, що одним дістається все, а іншим – крихти з їхнього стола.
– То ти мене терпіла?
– Я поспішаю.
– Забула запитати: чому в тебе немає дітей?
– Мені їх не треба. Навіщо бідноту множити? Бувай!
Віра розгублено дивилася услід Мирославі. Серце відмовлялося вірити, що ця ображена на весь світ жінка – її уже колишня подруга.
Ольга ЧОРНА.
