Ось і вечір надворі. Я сиджу в самоті. Наді мною темно-синє небо, зірки і ясен-місяць усміхається згори.
Затихло все. Не чути горобчиків, не воркують голуби. Хмарки згорнулись у сон. І вітер затих…
Лиш я не сплю і не дрімаю – все думки у коло єднаю: великі й малі. А кола ті нанизую із згадок, як було колись. Сьогодні ті спомини, як гіркота полинова, як смуток і радість, як втіха і сльози – куди не подивись…
Людині все дано: зорю світанкову і сонячну теплінь, і дощик сльотавий, і райдугу в небі – все є тепер і було колись. Чого ж нарікаєм на долю? Чому хочем щастя захмарного, а не тішимось білим днем? Треба просто нам жити, Бога хвалити і здоров’я у нього просити. Тоді ще нам довго сонечко буде світити, і радість прийде у дім.
Адже життєва дорога – дорога від Бога для всього живого, що є на світі цім…
