На моє переконання, все більше співвітчизників задумуються над простим риторичним запитанням – що ми будуємо, куди прямуємо та й взагалі при такому нинішньому рівні життя, що нас чекає вже завтра?
Не хочу вдаватися до статистики, але так, як тепер живе, а точніше – животіє більшість українців, – гірше вже немає куди. Хоч влада з усіх брехунців на чолі з прислужливими засобами масової інформації торять людям протилежне. Дехто навіть і вірить таким нісенітницям. Скажімо, за останніми даними ООН та міжнародних організацій Україна займає друге місце після Молдови у європейському просторі, як одна з найбідніших держав. А що тут дивного? Посудіть самі. Заводи і фабрики розвалені або приватизовані, аналогічно – в сільському господарстві і соціальній сфері. Давайте відгорнемо час назад, особливо для молоді, яка нині масово виїжджає за кордон. Зокрема, в Збаразькому районі діяло більше 50 підприємств різної форми власності, функціонувало 28 сільських господарств, будувалися житлові споруди, дороги, школи, дитячі садки, бані, побутові заклади, активно розвивалася торговельна мережа. І так – в кожному районі області. Все це колись давало робочі місця, творило добробут, приносило дохід державі і працюючим. Тепер, в більшості випадків, це знищено, а все краще приватизоване і служить купці небожителів. У жодній цивілізованій державі такої астрономічної диспропорції між багатими і трудовим населенням немає.
Для прикладу – Польща. Її валовий внутрішній дохід на душу населення у 12 разів вищий, ніж у нас. Тому й не дивно, що українці масово їдуть туди на заробітки, перевозять свої сім’ї, шлють кошти родичам, щоб ті могли вижити в злиденних умовах.
А, може, я помиляюся? Може, влада нас почула і виправила свої помилки, а я – сліпий і не бачу? Давайте разом пригадаємо, як нещодавно наші державні правителі до хрипоти в голосі на всі лади стверджували: яке це благо – підвищення мінімальної зарплати, будемо отримувати 3200 гривень! Аж страшно ставало від цих вигуків: ото нарешті заживемо і зашикуємо на всі боки, кишені розпре від такого подарунку! Складається враження, що ці люди ніколи не бувають в магазинах, аптеках, не платять за комунальні послуги та й взагалі не орієнтуються в цінах так званого ліберального укладу життя. В цьому плані Україна вже давно переплюнула найближчих зарубіжних сусідів. Тому й не дивно, що одну із найбагатших колись країн європейського простору перетворили у прохачку з незавидним майбутнім.
Ось в такому колапсі живемо і мовчки борсаємося. Сьогодні пенсія у нас в середньому становить від 30 до 100 євро. Це – на рівні республіки Таджикистан. Хоча в Європі мінімалка починається від 500 – 700 євро. Та й наші зарплати, у порівняні з європейськими, в жодні рамки не влазять.
Зате статки українських владоможців не мають меж і не піддаються контролю. А ми і далі путаємося в олігархів під ногами та й ще з простягнутою рукою, ніби просимо милостиню. Інколи вони займаються меценатством і благодійністю – з барського плеча кидають дещицю своїм холопам, тішаться, що обібрали українців до нитки. Ганьба нам всім за таку наругу і блюзнірство!
Ми давно знаємо, як новоспечені олігархи «гарують» у своїх палацах і маєтках, як шикують у закордонних вояжах, знаємо, як купаються у розкошах і вседозволеності, ігноруючи на наші запити і потреби. А нещодавно ми обговорювали їхні злодійські доходи – коли Євросоюз змусив показати в електронних деклараціях їхні статки. Народ жахнувся від почутого і побаченого. Хоча слуги народу, очевидно, далеко не сказали правди людям і показали лише дещицю від награбованого. Купка казнокрадів взяла в заручники всю Україну і її народ.
Чому так сталося? Де корінь зла? Де вихід із кризи і біди? Хто виведе нас із прірви? Зрештою, хто винен?
Суцільна корупція, хабарництво, непрофесіоналізм, безвідповідальність, використання службового становища стали нормою щоденної діяльності українських владоможців. Кругова порука і вседозволеність руйнують економіку держави, знищують соціальну справедливість.
Вся наша біда в системі діючої влади, яка не хоче нести відповідальності перед своїм народом, хоча, згідно з Конституцією, джерелом влади є саме він. Але це – лише слова і ширма. Насправді у простих людей нині немає реального механізму і контрольних функцій за виконанням чи то чиновниками, чи народними депутатами вимог законодавства і своїх обов’язків. І хоча ми маємо органи місцевого самоврядування по всій вертикалі, проте, без матеріальних і фінансових можливостей, без підпорядкування виконавчих кадрів, їх вплив знівельований. Народу залишається одне – злиденне існування.
В Україні створено таку систему влади, яка одноосібно панує над суспільством, служить власним та олігархічним інтересам. У результаті – розкрадання державних ресурсів, руйнація економіки, втрата соціальних гарантій вже стали нормою Хоча влада час від часу докидає якісь копійки до пенсій, до так званих соцстандартів, але це – нуль в порівнянні з цінами на продукти харчування, товари першої необхідності та тарифами на комунальні послуги.
Що робити? Вихід один – зміна системи влади. Вона потрібна суспільству і людям. Все, що зараз робиться в державі, лише імітація так званих реформ та боротьби з корупцією. Змінилося лише одне: в крісла колишньої номенклатури всілися вже теперішні нувориші. В більшості випадків вони прийшли з майданів, за партійними квотами, зовсім не маючи управлінського досвіду, проте крадуть у рази більше від попередників і нічого не роблять для людей. Вони служать лише тим, хто їх призначив. Скажімо, той же Збаразький район стоїть на мертвій точці.
Тому влада має перейти під контроль народу. В першу чергу, слід ліквідувати державні адміністрації, як головне гальмо розвитку держави та розсадник корупційних схем. Влада має перейти до органів місцевого самоврядування, які мають отримати повноцінну правову, економічну, фінансову, кадрову спроможність. Саме вони будуть здійснювати економічний і соціальний розвиток своїх територій, будуть підзвітні своїм виборцям і контрольовані ними. Отже й корупційна складова різко впаде, та й громада не дасть проводити експерименти над собою.
Але народовладдя нашим чиновникам аж ніяк не потрібне. При владі вони мають чималий бізнес, не платять податки, ховають свої рахунки в офшорних зонах, заробляють мільйони і мільярди. Їм – не до народу. Про нього згадують лише під час чергових виборів, тоді брешуть на всі лади, чого тільки не обіцяють, дурять на кожному кроці. І, як не дивно, наш дядько сліпо вірить цим побрехенькам. У нас в країні в півтора раза більше назв партій, ніж національностей. На превеликий жаль, в цих ігрищах ми беремо участь, а політики вчергове збиткуються над нами, влаштувавши відкритий геноцид. Головне – привласнити, роздержавити, розкрасти, продати собі рідним за безцінь.
Але в Україні є ще товар, який до кінця не розграбований і не приватизований. Це – золота українська земля. Свого часу німецький канцлер Бісмарк сказав: хто буде володіти цією землею, той буде володіти світом. А у Верховній Раді вже не раз прагнули пустити наші чорноземи з молотка.
Гроші, щоб скупити землю, у декого є, але вони – не українського походження. Арабські, китайські, російські компанії через підставні структури готові до такої процедури. Чекають лише відмашки. Хоча земля нині, нібито, в руках народу, але володіє він нею суто формально. Земельні паї селян давно в оренді і більшість людей через свої злидні готові продати їх. В такому випадку ми можемо втратити свій суверенітет. Право викупу землі, на мій погляд, має належати винятково державі, з наступною передачею її в оренду.
Лукаві дії наших правителів не повинні ввести нас в чергову облуду або аферу. Або ми разом доб’ємося перемін на краще, або нас усіх знищить дійсність. Усе – в наших руках.
