У школі хлопцеві стало погано. Ох, ця мамина перлова каша… Мишко її терпіти не може. Тому й залишився голодним. А на уроці мало не втратив свідомості.
– Піди в їдальню, випий води, – сказала вчителька. – І подихай на вулиці свіжим повітрям.
Запах смажених котлет залоскотав малому носа і все єство. Грошей, аби купити щось добреньке, мама Мишкові не дає. Каже: немає.
Хлопець ковтав слину і в нього визріла спокуслива думка… Не міг стримати руки, яка потягнулася за котлетою. Ухопив харч і чимдуж побіг коридором. А в спину летіло нещадне кухарчине:
– Злодюга малий! Злодюга!
Після уроків учителька суворо мовила:
– Ходімо до директора!
У кабінеті, опустивши голову, стояла кухарка і винувато переконувала:
– Їсти дитина хотіла. А я не стрималась. Я заплачу за цю котлету. Ви ж знаєте, що то за сім’я.
– Не захищайте злодія. Він завтра у вашу кишеню залізе, – менторським тоном повчала удвічі старшу кухарку вчителька, яку всі у школі називали замість Зоя Іванівна – Змія Іванівна. – Дитина їсти хотіла! Його батько пенсію має. А мама… хай не за чужими чоловіками бігає, а роботу шукає.
Директор усе розумів і намагався заспокоїти вчительку:
– Хлопець здібний, гарно вчиться. Другий клас майже на відмінно закінчив. І не треба так говорити про маму при ньому. Це не педагогічно.
Змія Іванівна безапеляційно кинула Мишкові:
– Щоб завтра мама була в школі!
Це хлопця настрашило. Мама розлютиться й знову кричатиме на нього і на тата. Додому повернувся з почервонілими від сліз очима.
– Що трапилось, козаче? – запитав батько.
– Живіт болить.
– Випий таблетку. Приляж. Усе минеться.
Мишко пішов в іншу кімнату. Живіт його не болів. Просто, було соромно і образливо. Якби тато не був у інвалідному візку, то Мишко купував би котлети і булочки з варенням, і…
…Дмитро і Галя в село перебралися через чоловікову хворобу. Хата залишилася Дмитрові від покійної бабці. Не нова, але ще добротна. І город біля хати є, і невеликий садок. Тільки нікому все це обробляти й пильнувати. Дмитро не може, а дружина не хоче.
Галя вважає себе міською панею, тому до роботи на землі не надається. Хоча, яке там панство?! Двокімнатна квартира, у якій живуть, крім її батьків, ще троє молодших братів. Мама їздить на сезонні роботи до Польщі. Батько підробляє на будові.
Після одруження Дмитро з Галею винайняли помешкання. І збирали гроші на власне житло. Галя вмовила чоловіка після роботи таксувати на старій батьковій машині. Часто повертався додому далеко за північ. Одного разу від утоми заснув за кермом. Прокинувся в лікарні. Інвалідом.
Гроші, які збирали на квартиру, витратили на лікування. Наймане житло довелося залишити і перебратися в село.
Жили на Дмитрову пенсію. Галя, як казала свекруха, тратила гроші без розуму. То нову кофтинку собі купить, то щось із косметики. Чоловікові, вважала, вже нічого не треба. Синові купувала скромні обновки перед школою. Дещо з одягу приносила малому свекруха. Легкої роботи в селі не було. А тяжко працювати Галя не бажала.
У місті працювала в перукарні – робила манікюри. В селі – ані перукарні, ані модниць. Є кілька дівчат, але вони самі собі малюють нігті.
Після кожного домашнього скандалу Галя «крутила» льоки і кудись випаровувалася. Тобто, не кудись, а до чергового кавалєра. Село знало про її походеньки. І пліткувало, аж гай шумів. Але Галі суди-пересуди попри мешти. На чоловіковий докір, аби схаменулася й не соромила його та сина, відповідала:
– Не забувай, що я молода, здорова жінка. І ти повинен дякувати мені, що заради тебе залишила місто…
…Грюкнули двері. Повернулась Галя. Їй уже хтось встиг розповісти про синову шкільну пригоду.
– Йди-но сюди, – гукнула. – Я злодія виховую?!
Накинулась на Мишка і била, била, била… Кричала, що нагодує всіх так, аби сконали. Що не може більше жити з калікою і його непутящим сином. Дмитро в’їхав на інвалідному візку й мовив:
– Залиши в спокої малого. Бий мене.
– Ти… ти… В інших жінок – нормальні чоловіки, а в мене… Ліпше б ти був розбився на смерть!
Вихлюпнувши злість, Галя пішла з хати. Мишко сидів на підлозі, обійнявши голову руками, і повторяв крізь сльози:
– Я не злодій… не злодій… Їсти хотів… Я більше ніколи…
– Синку, подай мені пуделочко з ліками. І піди трохи на вулицю. Заспокойся. Уроки зробиш пізніше.
У синовому шкільному зошиті Дмитро написав: «Михайлику, хлопчику мій, пробач, що так трапилося. Я хотів, аби наша сім’я була щасливою. Але склалося по-іншому. Виростеш – зрозумієш. А коли зрозумієш – простиш. Я дуже люблю тебе».
Дмитро запив пригорщу пігулок склянкою води…
– Тату! Ти спиш?
Мишко термосив напівживого Дмитра. І коли той не відкрив очей, чимдуж через городи побіг до бабці.
…Чоловіка рятували у районній лікарні. Дмитрова матір не знаходили собі місця в очікуванні, що скажуть медики. Мишко сполохано мовчав. Галі не було.
– Ваш син прийшов до тями, – нарешті сказала лікарка.
– Татко живий? Так? Живий! – радісно вигукнув хлопчина. А потім по-дорослому зітхнув і серйозно, наче його самого доля тримала на волосині між буттям та вічністю, мовив: – І я мушу жити…
Ольга ЧОРНА.
