..Вони вийшли з авто на одній із вулиць Тернополя. Мама і донька. Доглянуті, гарно одягнені. Їхні пальтечка були однакових кольорів – ніжно рожевих. Своїм яскравим вбранням вони наче прикрашали похмуру листопадову осінь.
Дівчинка мала іграшку – зайчика. Очевидь, забавка була недешевою. І от халепа – зайчик упав на тротуар. Ще й невдало. Забруднився в невеличкій калюжі.
– Не піднімай! – мовила мама. – Зайчик брудний і поганий. І ти забруднишся.
– А ми його вдома виперемо.
– Ні!
Дівчинка штурхнула свою іграшку носком симпатичного черевичка ще далі в калюжу…
Спостерігаючи за цією картиною, пригадала фотографії та розповіді про дітей із далекої Африки, розміщені на фейсбук-сторінці нашого земляка Юрія Кульпи. Його ім’я відоме в області. Юрій – журналіст, донедавна працював прес-офіцером у 44-ій окремій артилерійській бригаді, яка дислокується в Тернополі. Зараз – у Миротворчій місії ООН – помічник командира по зв’язках із ЗМІ у 18 окремому вертолітному загоні – українському авіаційному підрозділі в Демократичній республіці Конго (колишній Заїр).
У багатьох країнах Африки через бідність, голод, тривалі війни, епідемії чимало хлопчиків та дівчаток позбавлені дитинства. Що вже казати про іграшки…
Конго – найбільша країна африканського континенту. Володіє найбільшим економічним потенціалом серед країн тропічної Африки. За природними багатствами ДРК – одна з найбагатших країн світу. Вартість мінеральних ресурсів оцінюється у близько $24 трильйони. Однак жителі в цій країні – одні з найбідніших у світі. І там дуже небезпечно та нестабільно.
У подібних країнах чи не найбільше страждають діти. За даними міжнародної правозахисної організації Amnesty International, уже з семи років чимало дітей разом із дорослими тяжко працюють у кобальтових шахтах. Великі виробники електроніки використовують у своїх продуктах кобальт, видобутий у Конго. А тамтешні бойовики хлопчиків перетворюють на дітей-солдатів. Переважна більшість дітей у Конго навіть не уявляють, що може бути інше життя, хоча б не голодне…
Тамтешня дітлашня не оминає увагою європейців. «Мзунгу, мзунгу!» – кричить африканська дітвора. Побачивши європейця, оточують. «Дай чоп-чоп (їжу), дай бісквіт (хліб)», – підскакують навипередки. Отримати кусень білого хліба для них – неабияка радість, а цукерку – подарунок вище можливого. Старші хлопчаки ревнують менших, коли бачать що вони отримують «чоп-чоп». Можуть навіть прогнати малюків, або вдарити потайки, щоб дістатись до гостей», – розповідає Юрій Кульпа на своїй фейсбук-сторінці.
Mzungu (мзунгу) – називають людей європейського походження. У перекладі – «мандрівник».
І про забавки. «Колеса іграшкового автомобіля зроблені з корків пластикових пляшок, кузов зліплений з картонних коробок. Такими є іграшки африканських дітей-сиріт, – пише Юрій. – Постійні війни, голод та хвороби роблять сиротами сотні, тисячі дітей в країнах Африки. Через те у них немає їжі, води, ліків, освіти… Зате є малярія, чимало інших недуг та проблем… Тут, мабуть, неважливо, якими функціями обладнана іграшка, яка її вартість. Важливо, щоб дитина була щаслива і щоб у неї були батьки».
До речі, дітей у Конго через високу смертність не реєструють до п’яти років. А в тих, хто виживає, виробляється стійкий імунітет до хвороб.
«Освіта тут дорога, як і медицина. Вчитися не кожен має змогу, як і лікуватися в медустановах. Здебільшого, такі заклади приватні. Тих, хто ходить до школи, одразу видно за охайним виглядом одягу. Якщо бачиш хлопчака чи дівчину в білій сорочці – це учень школи або студент коледжу, хоча навчальних закладів тут зовсім небагато», – зазначає наш земляк.
…Ще одна світлина є насправді особливою. Її можна назвати просто – «Руки».
«Можливо, мине час і я покажу це фото в повний зріст, – написав Юрій. – А поки – філософія життя: український миротворець йде назустріч африканському хлопчині, який просив у нього яблуко. Зелене, зовсім не привабливе на вигляд, але його можна їсти. Дай Боже, щоб ситуація змінилась за роки і діти Алєкса в Африці не знали, що таке просити їсти. Сьогодні хлопцеві 14 років, у нього є батьки, брати та сестри. Він вчиться у місцевій школі, хоча звичка щось просити вкоренилася з дитинства…»
…Коли я поверталась назад, зайчика вже не було. Можливо, він потрапив у добрі дитячі руки…
Ольга ЧОРНА.
(Фото Юрія Кульпи).
