Дивну пору вибрала Аліна для відпустки – вже не зима, але ще й не весна. Якась невизначеність у природі, і така сама невизначеність у її душі, майже силоміць штовхала дівчину на цей відпочинок. У місті їй стало занадто тісно, задушливо. Прагнула на волю, побути наодинці з собою, подумати в обіймах природи, розкласти все по поличках і намагатися склеїти розбите серце, навчитися жити й любити заново.
Аліна завжди відзначалася своєю пунктуальністю. Тож не дивно, що задовго до відправлення потяга дівчина однією з-поміж перших пасажирів знайшла свій вагон, місце і, влаштувавшись за столиком бокового лежака, поринула у світ головної героїні роману, який саме дочитувала.
Роман уже зо дві хвилини стояв із ранцем на плечі та величезним футляром у руці, очевидно, з гітарою.
– Ой, вибачте. Це ви мене запитували? Зачиталася і не розчула… – ніяково підняла голову Аліна, зустрівшись поглядом із Романом. Ті очі здались їй безоднею. Вони наче наскрізь пронизували її, тож вона знову ніяково тепер уже опустила свій погляд.
-Так, я запитав, чи можна сісти біля вас, бо у мене теж бокове місце, але на верхній поличці, – вже впевненіше і голосніше промовив юнак.
– Звісно, сідайте.
Запанувала мовчанка. Обоє думали про щось своє і раптом одночасно запитали:
– Далеко їдете?
І разом розсміялись.
Роман відповів першим. Сказав, що їде в Карпати. Мріяв потрапити туди на новорічно-різдвяні свята, однак не вийшло.
Його бездонні очі наповнились смутком. Аліна це одразу помітила, та, щоб не акцентувати увагу на тому, що йому, мабуть, неприємно згадувати, дівчина продовжила розмову й розповіла, що також їде в Карпати. Взяла відпустку на тиждень, щоб змінити обстановку.
Незчулися, як щойно тихий плацкартний вагон потяга наповнився гамірними пасажирами. Одні знайомилися за швидкими перекусами перед сном, адже їхати всім цілу ніч, інші компаніями відзначали свій від’їзд, бо вагоном прокотилася хвиля із запахом алкоголю.
Роман усміхнувся. Подякував Аліні за те, що дозволила посидіти за своїм столиком, і поліз на свій лежак.
Аліна ні на мить не стулила очей: чи то хвилювання перед відпочинком не давали їй спокою, чи щойно прочитана книга, що розтривожила дівчину до сліз, а, може, новий знайомий…
Коли потяг прибув до Івано-Франківська, Аліна і Роман попрямували на автобусну стоянку, адже виявилося, що їдуть в одне й те ж село, неподалік од Буковелю. За дивним збігом обставин вони й поселилися у тому ж будинку, бо мали наперед заброньовані місця.
Господиня дому, привітна та відверта жінка, таки не втрималася, щоб не запитати: «А чому ж ви бронювали окремо дві кімнати, а не одну? Ви ж – пара».
Рома й Аля переглянулися, а потім вибухнули сміхом:
– Ні, ми – не пара. Ми тільки сьогодні познайомилися, – заговорили майже в унісон.
– Дивно, – здвигнула плечима тітка Марія, господиня дому. Упродовж року її будиночок служить тимчасовим житлом для багатьох туристів. Вона добре розбиралася в людях і часом один її погляд, як рентгенівський знімок, міг видати характеристику чи не кожному своєму постояльцю. – То, значить, будете. Ходімо, покажу ваші кімнати.
Після теплого душу і від чистого карпатського повітря Аліна одразу ж заснула. Прокинулась уже під вечір від монотонного стуку в двері. Господиня дому кликала на вечерю.
Коли Аліна спустилася, то у затишній вітальні побачила ту саму галасливу компанію з потяга, що складалася із трьох хлопців і стількох же дівчат. Перевівши погляд вбік, дівчина помітила Романа біля каміна. Він стояв, перелистуючи якусь книгу чи фотоальбом.
– Доброго вечора всім, – привіталася.
– Привіт, – почергово вигукував кожен із компанії і Роман повернувся, почувши її голос, та кивнув головою, при цьому ледь помітно підморгнувши.
– Пропоную скуштувати наші традиційні страви – бограч і банош, – мило щебетала тітка Марія. – А ще, спробувати моєї фірмової наливочки.
Від наливочки тітки Марії розмова за столом пожвавішала. Перезнайомившись, гості раз у раз розповідали якісь кумедні історії, що траплялися з ними чи їх знайомими.
Аля вже давно так не сміялася. Очевидно, Роман теж. Вони час від часу ловили на собі погляди один одного.
Компанія почала розходитися по своїх кімнатах. Алі не хотілося йти спати. Вона підійшла до каміна і спостерігала за червоними язиками полум’я, за сухими дровами, які весело потріскували.
Роман пішов у свою кімнату, але за пару хвилин повернувся з гітарою в руках. «О, я не помилилася, коли у поїзді припустила, що у футлярі – гітара» – подумала Аля.
– Не спиться? – вже ближче підійшов Роман. – Ти не проти, якщо я зіграю?
– Звісно, ні. Я люблю, як грає гітара.
Роман недовго думав над репертуаром. Пальці одразу потягнулися до струн і зіграли його улюблену мелодію:
«Для тебе вечір зорями сіяє,
Для тебе шепіт хвиль і ніби знов
На воду білі лебеді сідають,
І лине тиха пісня про любов!»
І сам не знає чому, але цього затишного вечора серед краси карпатських гір саме ця пісня вирвалась на волю.
Аля добре знала мелодію і слова. Але нікому не співала цієї пісні про сокровенне. Був у неї хлопець. Нещодавно розсталися. Саме на період новорічно-різдвяних свят збиралися разом у відпустку в Карпати, та незадовго до цього дізналася, що він її зраджує. У відпустку поїхав з тією, іншою. Аля тоді не хотіла нікого бачити, ні чути. Вона так мріяла разом з коханим вперше побувати в Карпатах. Потім вирішила здійснити свою мрію і поїхати в гори самій.
Від зраджених почуттів втікав і Роман. Щоправда, саме тут, у Карпатах, він був не вперше. І завжди зупиняється в тітки Марії.
Господиня дому стояла в дверях і насолоджувалася мелодією, що торкалася серця.
– Вибачте, тітко Маріє, розбудив я вас? – припинив грати Роман.
– Та ні, що ти. У мене безсоння, а твоя гра на гітарі повертає в спогади про минуле, – стерши сльозу, – говорила жінка. – Зачекайте, зараз я принесу вам смачнючого чаю з трав, які сама збираю. І дещо розповім.
Аля схопилася з місця і, сказавши, що за мить підійде, побігла вверх сходами до своєї кімнати. У неї в сумці був яблучний пиріг, який спекла напередодні. До чаю – це саме те, що треба.
Запашний чай лоскотав своїм ніжним ароматом усі можливі нюхові рецептори. Тітка Марія принесла пледи і, зручно вмостившись перед каміном на кріслах-качалках із чаєм та пирогом в руках, усі зачаровано споглядали на вогонь у каміні.
– Коли я була приблизно вашого віку, нашу університетську групу відправили сюди, в це село, на практику. Сама я не тутешня – із Тернопільщини. Тут познайомилася зі своїм Михайлом. Нам одного погляду вистачило, щоб переконатися, що це – назавжди, – тітка Марія витерла ще одну непрохану сльозу, встала і взяла до рук фотоальбом. Вона з такою ніжністю гладила фото свого чоловіка та розповідала їх життєву історію, що в Алі і Роми аж серце стискалося.
Тітка Марія вийшла заміж за Михайла всупереч волі батьків. Вони дуже бідно жили, проте ніколи і нічим один одному не дорікали. Плодом їх взаємного кохання стали діти, яких у них трійко. Зараз кожен з них має свою сім’ю. Живуть окремо. Тітка Марія уже й бабусею стала. Шкода, її покійний Михайло не дочекався внуків. Загинув трагічно під час однієї з повеней, коли допомагав рятувати односельців.
А я його ніколи не переставала любити. І досі люблю… – завершила розповідь тітка Марія.
Аліна цієї ночі не зімкнула очей. Вона думала про тітку Марію та її чоловіка і захоплювалася цими людьми, які зуміли пронести крізь роки і перепони долі своє кохання. Дівчина ловила себе на тому, що Роман, відколи вони познайомилися, заполонив усі її думки. Вона заплющувала очі й уявляла, як вони гуляють вздовж гірської річки у тихий передвесняний вечір під карпатським небом, встеленим зорями, мов квітами.
Не спав і Роман. Він міркував, як завтрашній, точніше нинішній (бо до ранку залишились лічені години) день зробити незабутнім для цієї симпатичної і дуже розумної дівчини, яка ніяк не виходить з його думок.
Вранці компанія зібралася в Буковель, і Рому з Аліною запросили з собою. Ті погодилися. Вже у горах Аля і Рома трохи відстали від компанії. Взявши спорядження, на підйомнику дісталися до лижних спусків.
Все було цікаво і захоплююче. Вони сміялися, падали, кидались сніжками, як малі діти. Під час одного з таких падінь, коли Алине обличчя було все в снігу, Рома ніжно витирав його і грів теплом своїх долонь її руки, які стали, як льодяники. Їхні погляди знов зустрілися. Поцілунок – це те, чого зараз хотілося їм обом, але вони боялися квапити події.
…За вечерею Аліні і Ромі випало сидіти поряд, бо поки вони перевдягались, метушливі сусіди вже зайняли місця за столом.
Тільки-но почалась вечеря, в Аліни випала з рук виделка і впала прямісінько під Ромин стілець. Вони одночасно нахилились і зіткнення лобами уникнути не вдалось. У кімнаті знову вибухнув веселий сміх. Така невимушена атмосфера тривала впродовж усієї вечері. Аля з цими товариськими і дуже хорошими людьми забула про свою депресію, проблеми на роботі.
Після вечері вони довго гуляли з Романом під куполом карпатської ночі, розмовляли про все на світі. У якусь мить їхні губи зустрілися у ледь вловимому поцілунку…
Вранці Роман постукав до Алиної кімнати. Він хотів їй зіграти нову мелодію, яку написав цієї ночі. Роману вже давненько не писалися нові пісні.
Аля не наважувалася першою постукати у кімнату Романа, щоб прочитати слова віршів, присвячених йому, ні, їм обом, що так несподівано вилились на папір. Дівчина вже й забула, коли востаннє відкривала свій записничок з віршами. Це було щось неймовірне.
Ввечері, сидячи біля каміна, вони покликали тітку Марію і зіграли та заспівали їй свою пісню.
– Браво! – почули оплески та слова захоплення не лише тітки Марії, а й усієї компанії, котра саме повернулася.
– А як назвали пісню? – тітка Марія порушила хвилинну паузу, викликану сором’язливістю авторів, за якими спостерігала ціла аудиторія.
– «Казка для двох…», – почав Роман.
– «Під куполом карпатської ночі…», – майже одночасно з ним продовжила Аля.
…Поверталися додому усі пожильці тітки Марії також разом. Вони здружилися за цей тиждень.
У потязі Роман витягнув гітару і тихенько заграв мелодію їхньої з Алею пісні, а вона, спершись на його плече, тихенько заспівала про те, як розпочалася їхня «Казка для двох під куполом карпатської ночі».
Оля ГЛАДЧУК-ПОПАДЮК.
