Ох, і тріскучий мороз видався на Різдво. Незабаром – Святвечір. Сонце вже котилося додолу, ще мить – і небо всіялося зорями.
– Мамо, мамо, а що то за зірка так світить? Найдужче за всі, – п’ятирічний Михайлик нетерпляче смикав матусю за рукав.
– То Вифлеємська зоря, сину. Сповіщає людям шлях до місця народження Ісуса – нашого Спасителя.
– А чому Спасителя? – не вгавав Михасько. – Ти ж мене теж від усіх спасаєш, то й ти – спаситель?
– От, шибеник. Ти що таке кажеш? То Бозя, вона любить нас.
– Та ні, не любить, он Павлика любить, у нього іграшок багато і на море він їздив, далеко-далеко, на новій татовій машині. А нас не любить, бо нема у нас навіть цукерок, і тата нема…
Ліда ніжно пригорнула до себе хлопчика, важко зітхнула і мовила:
– І в тебе все буде, синку, потерпи, треба заслужити.
– Не хочу терпіти, а Павлик чому не терпить?
– Маленький ти ще в мене, виростеш – зрозумієш. Неважливо, хто ми у цьому світі – президент чи двірник, багатий чи бідний, бо якщо у душі нема спокою, ніякі гроші не допоможуть. Тлінне то все, Михаську.
Але хлопчик ніяк не хотів розуміти маминих слів, особливо тоді, коли Бозя забрала неньку до себе, і він, десятирічним хлопчаком, потрапив до дитячого будинку. І тоді, коли його ровесників брали у сім’ї, а Михаська обминали. І коли, подорослішавши, важко працював, але нічого не міг добитися у цьому житті.
І тоді пообіцяв сам собі – досягну успіху, усім покажу, що можу, що я не гірший. Ну, не любить мене Бог, то сам доб’юся.
Сказано – зроблено. Зібрав усю внутрішню волю – вивчився, за кордоном побував, вдало одружився, діти народилися, дім купив, автомобіль дорогий, на курорти шикарні їздив. Усе було, тільки єдиного не мав – спокою. То переживав, щоб компаньйони не підставили, то щоб вороги у тенета не заманили, то щоб злодії в дім не залізли, то щоб банк не обвів круг пальця, щоб дружина-красуня коханця не завела…
Якось поверталися з колегами додому – підписали вигідний контракт, добряче посиділи у ресторані. Далі усе пам’ятає, як у сні – різкий скрегіт гальм, фари зустрічного автомобіля, крики про допомогу. Коли отямився, на дорозі лежали закривавлені тіла і потрощені вщент авто. Поволі підвівся на ноги. Оглянув себе, порухав руками-ногами. Цілий, не болить… Нічого не розумів. Раптом десь згори пішло таке світло, від якого Михайла аж засліпило. Спробував підвести погляд – не вийшло. Затулив очі руками. І тоді почув голос: «То що, Михаську, не любить тебе Бог?». Злякався, впав навколішки, молився, як міг.
У тій страшній аварії загинуло шестеро людей. Травми були, як сказали лікарі, несумісні з життям. Лише Михайло вцілів, без жодної подряпини, без найменшої ранки. Тільки в душі щось перевернулося, іншим став, і спокій невимовний душу заполонив. І кожного разу, на Святвечір, коли, разом з родиною, виходить зустрічати Вифлеємську зорю, повторює своїм дітям мамині слова, сказані кілька десятиліть тому:
– Неважливо, хто ти у цьому світі – президент чи двірник, багатий чи бідний, бо якщо у душі нема спокою, ніякі гроші не допоможуть. Тлінне то все, діти. А Бог любить нас, це вже я точно знаю…
