Оксана уже тримала ручку дверей до кухні, щоб зайти. Але розмова, яка велась по інший бік, спершу насторожила, а потім до сліз засмутила жінку.
— Тату, з української мови на післязавтра нам потрібно написати твір про роботу одного з батьків. Я про тебе напишу, бо ти — вчитель. А що про маму писати? Вона ходить протягом усього дня по тролейбусу, квитки продає. Хіба це робота?..
Що було далі, Оксана не чула. Вона тихенько відпустила дверну ручку і пішла до своєї кімнати. Ніяк не могла збагнути щойно почутого. Вона ж так старається для них, для своєї сім’ї, яку любить понад усе. У вікнах її кімнати світло завжди горить ще задовго до того, як «прокидається» містечко. Щоранку вона готує сніданок чоловікові і донечці. Поки вони ще сплять, одягається і йде на роботу. А потім за увесь день находиться по тролейбусу, наслухається брудних, лайливих слів від п’яних і невихованих пасажирів. Увечері вдома на неї чекає гора немитого посуду і брудного одягу. І так щодня крутиться, мов білка у колесі. Вона ж для них, найдорожчих, старається. А тут донька-четвертокласниця заявляє, що мама на роботі нічого не робить. Оксані до болю і крику було образливо.
Жінка лягла спати, не вечерявши. Їй ніяк не виходили з голови слова донечки. Вона не винила Софійку, вона себе картала. Бо й справді, з дипломом про вищу педагогічну освіту Оксана працює кондуктором у тролейбусі. Можливо, помилку зробила тоді, коли уступила вільну у відділі освіти вакантну посаду вчителя своєму чоловікові. Думала, так буде краще. Оскільки Софійці на той час було майже три рочки, Оксана продовжила декретну відпустку по догляду за дочкою до шести років. А коли донечка пішла у перший клас, опинилася у списках безробітних. От і запропонували їй роботу кондуктора, поки щось по спеціальності підшукають. Думала, за місяць-два піде до школи вчити учнів. Але ось уже чотири роки вона не може вирватись із цього замкнутого кола.
Може, доня й має рацію, кажучи про непристижність маминої професії? Та чому так гірко в Оксани на душі?!
…Зранку здивувалась, коли у порозі побачила сонну донечку і чоловіка. Оксана вдала, хоч як це було важко, що не чула і нічого не знає про вчорашню неприємну розмову, і запитала:
— Чому ти так рано прокинулась, іще ж зарано в школу?
— Вона не йде сьогодні на уроки, — випередив донечку тато. — Софійка йде з тобою на роботу, бо має написати про твою професію твір.
Оксана була зворушена вчинком чоловіка. Вона здогадалась, що вчорашня його розмова із дочкою не завершилась на почутому нею, а була довгою і непростою.
Протягом усього дня Софійка уважно стежила за мамою, допомагала їй роздавати квитки пасажирам. Повернулася дівчинка додому втомлена, але допомогла мамі приготувати вечерю і, помивши посуд, одразу ж взялася за написання твору з української мови.
Твір Софійки, особливо його кінцівку, вчителька визнала найкращим серед усіх інших. І зачитала уривок з нього:
«Моя матуся важко працює. Поки ми з татусем ще дивимось кольорові сни, вона готує нам сніданок і поспішає на роботу.
Раніше я вважала мамину роботу нудною і нецікавою, поки не провела з нею весь робочий день. Тільки одного не розумію: де стільки сил і енергії бере мама, незважаючи на свою щоденну втому?! Мабуть, секрет у матусиній безкорисливій і щирій любові, яка нічого не вимагає взамін.
Я так люблю свою неньку, адже бути хорошою мамою — найдостойніша професія!»
