Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) є фундаментальною основою всього комплексу міжнародно-правового регулювання в галузі прав і свобод людини, її законних інтересів та потреб. Конвенція була схвалена у 1950 році Комітетом міністрів Ради Європи, а у 1953 році, після того як її ратифікували вісім держав, Конвенція набрала чинності. Україна як член Ради Європи ратифікувала Конвенцію 17 липня 1997 року, і вже з 11 вересня 1997 року вона набула чинності на всій її території.
Конвенція складається з преамбули, трьох розділів та 59 статей. Основний текст Конвенції доповнюють протоколи, які поступово розширили діапазон гарантованих прав і свобод людини та вдосконалили механізм їх захисту.
Конвенція та Протоколи до неї за юридичною природою є обов’язковими міжнародними правовими договорами, які запровадили систему наднаціонального контролю за дотриманням прав людини на внутрішньодержавному рівні.
Конвенція та Протоколи до неї захищають зокрема такі права: право на життя; право на свободу і особисту недоторканність; право на справедливий суд; право на повагу до приватного і сімейного життя; право на свободу вираження поглядів; право на свободу думки, совісті та віросповідання; право на свободу зібрань і об’єднань; право на шлюб; право на ефективний засіб юридичного захисту; право власності; право на освіту; право на вільні вибори; право на оскарження у кримінальних справах; право не бути притягненим до суду або покараним двічі.
Разом з тим, Конвенцією та Протоколами до неї введено ряд заборон, зокрема: заборона катування, тобто нелюдського чи принизливого для людської гідності поводження або покарання; заборона рабства і примусової праці, свавільне та неправомірне позбавлення волі; заборона дискримінації; заборона позбавлення свободи за борги; заборона вислання державою своїх громадян чи повернутися на її територію; заборона колективного вислання іноземців; заборона смертної кари.
Конвенція встановлює, що з метою захисту інтересів держави, національної безпеки, економічного добробуту, здоров’я та моралі суспільства, прав і свобод інших людей чи запобігання злочинам або заворушенням країни-учасниці можуть обмежувати права людини, проголошені Конвенцією. Однак таке право держав також не є абсолютним, і за жодних обставин не можуть бути порушені зобов’язання держави поважати права, свободи, інтереси та потреби жодної людини.
Так, права й свободи, передбачені Конвенцією та протоколами до неї, обіймають найважливіші сторони життя особи і мають громадянську, політичну, економічну та соціальну спрямованість.
Т.ВОВК, перший заступник начальника головного територіального управління юстиції, представник Урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини у Тернопільській області.
