Крізь біль і сльози: прислухайтесь, як моляться і плачуть матері

Слава Ісусу Христу, улюблений «Наш ДЕНЬ»!

Твій. Мій. Наш день. Разом. Він народжується. Яким він буде… Небо плаче дощем над Україною. Плаче з матерями, дружинами, коханими, та не плачуть ті, чиї сини, чоловіки, брати ніколи не підуть на війну. Чому ідуть діти простих людей? Тому, що їх нікому захистити, так було завжди, це знає історія. До нас їдуть біженці і все для них: житло, садочки, робота, і життя наших дітей, бо ми дурні бандерівці. І думаю, чи прийняли би нас, не дай Господи, на Сході. Напевне, ніколи. Чоловіки, які там живуть, не гинуть – вони не йдуть воювати. Ніхто з них не їде в села, де так багато пустих осель. У селі пива не будеш пити, бо земля потребує рук.

І ростуть ціни на житло, на садочки, на роботу. Наживаємося на біді. Боженьку, а ми лише й чуємо, що «вирішують», «думають», а тим часом діти олігархів, депутатів, міністрів, місцевих багатіїв купаються у вині, роз’їжджають на дорогих іномарках, вчаться в престижних навчальних закладах, відпочивають на дорогих курортах. Усі далеко від України, і що їм війна, що їм чужий біль і сльози. Де ж Твоя правда, Боже? Де ж Твоя справедливість? Не всі можуть поїхати за кордон. Кожна мати хоче бачити своїх дітей щасливими, живими. Матері не повинні народжувати синів для війни, а для мирної праці, радіти від того, що сонце світить для всіх. А воно не може світити, дарувати тепло і ласку землі і людям. Воно то пече, немов хоче спопелити цей світ зла і ненависті, то плаче дощем, б’є громами і креше блискавицями. Прислухаймось, як тужно скликають до молитви церковні дзвони, як моляться з ранку до вечора згорьовані матері, як злітає до неба мільйонне «дай»: дай миру, Господи, дай спокою, дай любові, дай радості… Над землею, над світом, над Україною живе тривога, живе страх. Та не для всіх. І що нам, що пишуть газети, що говорить телевізор. Ми лишень «засуджуємо», «вимагаємо», а діти гинуть.

Господи! Я взиваю до Тебе, Господи, вислухай зболілий голос кожної матері, торкнися зраненого серця, пошматованої душі. Я хочу бачити, як живуть мої діти, як ростуть внучата. Кому потрібна війна, кому потрібне горе, сльози, біль… Боже, для чого війна?

А Європа мовчить, бо в своїй хаті своя правда, своя воля, своя доля. Усе своє. Усі мовчать. Історія повторюється. Кожна мати – це Україна. Вона молить, благає, ридає, запитує небо: як захистити невинних дітей, чому треба знищити Україну? Чому? Чого кому замало, що історія розпорядилася так, що наші діти вже вкотре стають на оборону України, її свободи. Люди, подивіться, який милий світ, усім всього вистачить, живіть і радійте.

Шановний президенте, парламентарі, можновладці, керівники, ви ж своїх дітей не підставляєте під кулі, ви не можете відчути біль. Для кого всі ці слова, які озвучуєте?.. Господи, в нікуди. Що я, що кожна мати може змінити? Ми навіть не маємо права захистити своїх дітей, не пустити їх на війну. Ми – раби. Хто може силоміць забрати на війну сина депутата. Та і де їх сини?.. Сьогодні ж хворі, придатні, непридатні – всіх на війну. Сльози, біль котяться селами і містечками нашого краю. Господи, зупини, стиш кроки ненависті, жорстокості, убивств. Усі ми віруючі, хто ж нас вчить посягати на чуже життя? Не величаймось силою ненависті, а пишаймося силою любові, всепрощення, покори смирення.

Господь дарує ще один день… Подаруй його для добра, Боже. Нехай він стане днем миру, радості, без болю, без страху, без втрат, без материнських сліз… Над Україною, над світом  народжується ще один день. Господи, благослови, благослови нам ще й день для любові, для миру, я взиваю до Тебе, Господи! Я хочу миру, тиші, спокою, радості, щоб не гинули наші діти…

МАМА.

Від редакції. Цей лист, сповнений болю і сліз, так і надійшов до редакції – без конкретного підпису. З одним-єдиним словом – мама. Друкуємо його без скорочень і змін. Під цими словами справді підпишуться сотні, тисячі матерів. Уся Україна.