Старий Данило нині погано спав. Прокидався кілька разів серед ночі від снів кошмарних. Якісь примари йому спокою не давали. А то вже під самий ранок приснилася Яруся. Така вродлива, як саме сонце. В білій сукенці з туману випливала, рукою до себе кликала. Коси русяві розпущені, очі усміхаються лагідно, тай питається стиха:
– Чи ти бачив, Даню, що наша липа вже цвіте?
– То може бути правдою, – подумав чоловік і став неквапливо одягатися.
Він помився, змовив «Отче наш», і навіть не снідаючи, поплентався за село до лісу.
– Погляну, якщо ти так хочеш, – сказав до Ярусі, наче до живої, так ніби не сорок років тому, а вчора її бачив, і пришвидшив свій, стомлений життям крок.
Його силует чорною цяткою рухався серед густих пшениців, вбраних у вінки з маків та волошок. Небо де-не-де було вкрите білими хмарками, що наче ромашки, ясніли на його голубому полотні. Сонце вставало, заливаючи ліс багряницями.
Їхня липа стояла скраю лісу, наче візитівка до зеленого царства. Данило зупинився перед нею, ніби перед іконою, і завмер.
– Яка краса! Які дивні аромати! – вдихнув повітря на повні легені. Дерево, обсіяне жовто-салатовими гронами цвіту, парувало від тепла та вологи. Він опустився на коліно, задумався, і перед очима вже не липа, а його Яруся стояла…
Данило приїхав до Яблунівки після закінчення лісотехнікуму. Влаштувався на роботу в місцевому лісгоспі. І хоча був міським хлопцем, його серце мало істинне призначення – служити довкіллю. Він зачарувався природою українського села. Навіть вірші став писати, виливаючи поетичну душу, натхненну красою, в римовані рядки.
Навесні ліс садили. Їм допомагали учні-старшокласники. Тоді він і побачив Ярусю, яка закінчувала десятирічку. Голубоока дівчина, з повними вустами, наче стиглі вишні, і пшеничним волоссям, заграла в серці юнака струною першого кохання. На щастя воно виявилося взаємним. Вродливий чорнобривий хлопець теж сподобався дівчині. Вони стали зустрічатися.
– А давай, Даню, тут, на околиці, посадимо липу. Вона буде рости, цвісти і згадувати нас, – щебетала Яруся, а Данило слухав її мелодійний голос і хмелів від кохання.
Коли про синове захоплення дізналися батьки, то не захотіли сільської невістки. Поряд із сином-одинаком хтіли бачити дівчину з міської заможної родини. Якось приїхали, наче відвідати його, а самі викликали Ярусю на серйозну розмову.
– Не крути хлопцеві голови! Не нашого поля ти ягода, ніколи не благословимо сина на одруження з тобою. Любиш – відпусти! – холодно і цинічно сказала Данилова мама, назавжди зруйнувавши чисте, незаймане кохання.
Дівчина поїхала в далекий Ленінград і там вступила до медичного училища.
– Я зустріла хлопця, якого по справжньому покохала. Виходжу за нього заміж. Прощай! – написала Данилові.
А сама проплакала кілька ночей і замкнулася в собі. Невдовзі і дійсно вискочила заміж і залишилася жити в Росії.
Данило ніяк не міг повірити, що Яруся його розлюбила. Придбав у селі хатину і став жити самотою. Чекав її все життя, не змігши нікого покохати. За довгі роки вони так і ні разу не зустрілися, хоча, доки були живі батьки, жінка щороку відвідувала їх. Казали люди, що вона народила дівчинку, але щасливою в шлюбі не була, а чоловік її десь пропав.
За спогадами Данило незчувся, як сонце вже стало над лісом і перші ласкаві промінці, наче мамині руки, гладили ліс, луг, липу і його сиву голову. Пройшло життя, відцвіло.
– Чому воно не таке, як дерево, яке щороку помирає і знову народжується? – думав. Нараз, наче якийсь вогняний струмінь пробіг по його тілі. Данило боявся поворухнутися, щоб не сполохати той благодатний вогонь. Коли ж озирнувся, то побачив, що стежиною, серед волошок та маків, легка, наче хмаринка, пливла до липи його Яруся…
Раїса ОБШАРСЬКА.
