Тетяна відчувала – до вишу вона не вступила. Донині успішно здавала екзамени, а на останньому відповідала невпевнено, затиналася. Мабуть тому, що її намагалися заплутати, перекручуючи запитання. Жаль розривав груди – вона ж ретельно готувалася до екзамену, не спала цілу ніч! Не уявляла, що скаже матері, адже пообіцяла повернутися додому вже студенткою.
Бідолашна мама! Вона робила все для того, щоб Таня могла вчитися: тримала худобу, сапала буряки, здавала молоко, бо її зарплати бібліотекаря не вистачало, а батько, який пішов до іншої жінки, забув про власну доньку.
Таня вибігла з аудиторії в сльозах. Не знала, куди подітися зі своїм горем. Присіла на лавочці. Падав рясний дощ, але вона ніби й не помічала його.
Змокла, розчавлена – вона продовжувала сидіти під дощем, зіщулившись, як приблудне кошеня. Перехожі здивовано озиралися на неї. «Ліпше захворіти і померти, аніж ні з чим їхати додому», – подумала.
«Дівчино, тобі нікуди йти?», – біля Тані зупинилась іномарка, з якої вийшов високий, поставний чоловік. Вона злякано глянула на нього і ще більше зіщулилася. Чоловік подав їй руку: «Вставай, ти вже вся задубіла. Швидко сідай в машину. Про все мені зараз розкажеш…»
Таня не знала, як вона, завжди така обережна і скромна, наважилася сісти в авто до незнайомця, зайти в його квартиру. Ігор Васильович, так звали чоловіка, приготував їй ванну. «Зігрієшся», – сказав. Гаряча ванна справді зігріла і трішки заспокоїла її.
«А ти – справжня красуня», – він обвів лукавим поглядом її витончену фігурку, золотаве волосся, що хвилями спадало на плечі. Відкоркував вино: «Треба трішки випити, щоб не захворіти. Що ж, розповідай, чого плакала».
Солодке вино теплом розливалося по тілу. Таня розповідала свою історію щиро, відверто, наче вони були давно знайомі. Розуміла – їй пора йти. Хазяйка квартири, яку вона наймала, мабуть, хвилюється, але чомусь не могла заперечити Ігорю Васильовичу, який не поспішав її відпускати.
«То я піду? – спитала врешті – Завтра треба документи забрати і їхати додому».
«Завтра – буде завтра», – загадково мовив Ігор Васильович і долив у келихи вина.
Таня таки поступила в інститут завдяки Ігорю Васильовичу, який виявився викладачем вишу. Він запропонував їй жити у його квартирі, яку недавно придбав. Про це, мовляв, не знає ні дружина, ні син. Обіцяв забезпечити її усім необхідним, аби лишень вона його покохала… Їй і справді було надійно і тепло біля цього енергійного, повного сили і ніжності, чоловіка. Чисте кохання народилося у її серці несподівано. Його ніжність і звабливий погляд зводили її з розуму.
«Вивчишся, а потім – заміж тебе видам, але від себе не відпущу. Розумієш?», – якось заявив Ігор Васильович. Таня не розуміла. Виходить, у неї назавжди цей ганебний статус – коханки?
«Візьми мене заміж. Мені, крім тебе, ніхто не потрібен», – тулилася вона до коханого.
Таня не раз запитувала його про дружину, але він відмахувався від цієї теми: «Ми з Оленою давно чужі люди. І нічого уже не зміниш».
Щоразу, коли Тетяна приїжджала додому, матір насторожувало, звідки у неї з’явилися дорогі прикраси, гроші? Ще й для матері і сестрички подарунки привозила. Таня вигадувала – то стипендію за відмінне навчання підвищили, то заробила, підмітаючи вранці вулицю. Вона й справді успішно навчалася. Ігор вимагав цього від неї і допомагав у навчанні.
Одного вечора вона його зачекалася. Мобільний Ігоря був «поза зоною». Тетяна місця собі не знаходила – де коханий? В інституті теж його не бачила.
Довгий, наполегливий дзвінок перервав тривожні думки. «Нарешті!», – зраділа, відчиняючи двері. Це був не Ігор. Якась незнайома жінка з цікавістю розглядала Тетяну. Без запрошення зайшла у квартиру. Знітившись, Таня чекала буревію, але жінка на диво спокійним голосом мовила: «Ось ти яка. Красуня, що й казати. Недарма Ігор голову втратив. А я не вірила, коли почула про вас, про квартиру. Виходить, обох нас любив. Вагітна я, розумієш? Гадала, що пора моя зів’яла, жіноча, але… Покинь його, прошу. Не позбавляй дитину батька».
Таня стояла, як вкопана. Ці кілька хвилин, коли тут побувала ця вродлива мудра жінка, вмить перекреслили всі її плани, наче пошматували Таню до крові…
Може, це просто страшний сон? Ігор клявся, божився, що кохає лише її одну. Коли вперше привіз її до себе, просто пошкодував – надто жалюгідний вигляд у неї був під проливним дощем. Злакомився на шанс знову відчути себе молодим і жаданим. А потім – покохав Тетяну. А дитина… Це просто несподіваний епізод його сімейного життя.
Таня плакала. Не бажала і слухати. Обзивала негідником і зрадником. Поклала перед ним ключі і сказала, що заночує у подруги. А завтра переведеться на заочне відділення. Дарма, що до диплому небагато часу залишилося. Вона більше ні дня не бажає тут бути! Щоб ніколи уже не стрічатися з ним!
Вранці пішла до інституту. У голові гуло, пульсувала кожна клітинка, очі пекли від сліз. Ноги враз стали ватяні, потемніло в очах, сумочка випала з рук і вона наче покотилася в провалля… Таня не чула переляканих криків, як чиїсь руки підняли її і понесли до «швидкої». Отямилася вже у реанімації. Здивовано глянула на симпатичного чорнявого хлопця, що назвався Вадимом. Це він доніс її до машини «швидкої» і йому дозволили зайти до реанімації.
Вадим приходив щодня, розповідав кумедні історії, намагався розвеселити Таню. А коли вона видужала, вони весь вечір гуляли берегом ріки, милувалися місяцем, слухали плескіт хвиль, рахували падаючі зорі…
Тетяна розповіла, що мусить їхати додому через сімейні обставини…
«У мене теж сімейні обставини загострилися», – несподівано зізнався Вадим. І розповів про те, що вдома був великий скандал через якусь студентку, з якою зустрічався батько. А мати у свої сорок дитину чекає! «Уявляєш, як мені було почути таке? У той день, коли ти впала, я прийшов до батька на роботу, щоб поговорити віч-на-віч», – додав.
Тетяна слухала Вадима і струмінь тривоги пронизав усе тіло. Виходить, Вадим – син Ігоря? Недарма кажуть – світ тісний. Вони обмінялися номерами телефонів. Згадка про Ігоря Васильовича знову сколихнула почуття, які вона намагалася заглушити. Тетяну цікавило абсолютно все, пов’язане з коханим: чи здоровий, хто народився у них з Оленою? Вадим іноді аж сердився: «І навіщо воно тобі?» Щотижня приїздив до неї в село, дарував квіти, дорогі подарунки. І сталося диво! Одного дня, коли Вадим запропонував їй руку і серце, Тетяна по-іншому глянула на своє життя.
Що краще: страждати, безнадійно чекаючи Ігоря, чи бачити щодня рідні очі найдорожчої людини, відчувати тепло її долоні у своїй руці?
І вона йому не відмовила…
Коли Вадим показав батькам світлину своєї нареченої, вони лишень здивовано і загадково перезирнулися, але не відмовляли сина, не сварили. Однак, ні на сватання, ні на весілля в село не поїхали, зіславшись на те, що у них мала дитина.
З тих пір минуло майже десять років. Тетяна, як і мріяла, стала учителькою. Разом з коханим чоловіком проживає в одному з райцентрів області. Народила Вадиму диво-донечку Софійку, як дві краплі води схожу на татка. Вона й досі береже свою таємницю, як і Ігор з Оленою, в яких підростає донечка Настуня.
Тепер Тетяна знає напевно: любов – породжує любов. Своїм щирим коханням, неймовірним терпінням Вадим сколихнув її серце, розбудив світлі почуття. Тепер вони у них взаємні. І це – щастя…
Марія МАЛІЦЬКА, м.Теребовля.
