Мирослава познайомилася з Віктором на дні народження своєї подруги Світлани. Він одразу впав їй у вічі. Симпатичний, елегантний, впевнений у собі, він весь вечір запрошував її до танцю. А коли за вікном стемніло, шепнув на вушко: «Може, на трішки відлучимося? Чекаю тебе на вулиці біля білого авто». Мирося не знала, як має чинити. Виходити до нього чи ні? Ніби якось непристойно залишати гостей.
Та все ж, якась сила підштовхнула її до виходу. Мабуть, це вино подіяло, майнула в неї думка.
«То куди їдемо?», – спитав Віктор. Салон машини наповнився ароматом його дорогих парфумів. Мирославі запаморочилося в голові: «Хоч на край світу! Аби удвох», – мовила вона і почервоніла.
Що з нею? Не впізнавала сама себе. Ні, таки забагато випила того червоного вина. Інакше ніколи б не відповіла так, бо була скромною, мовчазною.
Усе розуміла, але не могла відмовитися від поїздки за місто. Не пручалася, коли Віктор міцно стиснув її в обіймах, вп’явся своїми губами у її спраглі вуста.
…У лісосмузі за Тернополем вони зустріли ранок. «Прости мені, Вітю. Тепер ти подумаєш, що я легковажна, несерйозна. Відразу помилок наробила», – Мирослава заплакала. «Усе добре, мила. Стань моєю дівчиною. Гаразд?» – Віктор, мов дитину, погладив її по голові.
Миросі не хотілося повертатися у село, де постійна робота, нудьга, одноманітність. Робота у бібліотеці теж їй надокучила – молодь виїхала з села, а старі усе менше читають. Сама ж усі книги перечитала.
«Знайдемо тобі іншу роботу, Мирославо. Покладись на мене», – мовив Віктор.
Невдовзі влаштував її на свою фірму.
Мати Миросі – Стефанія, ридала, коли донька перебиралася до Тернополя: «Виховали, вивчили тебе, а ти на старість нас одних залишаєш». Дарма Мирося запевняла батьків, що вони не старі, мати аж захворіла. Не сподобався їй той Віктор. Ну, ніяк не до душі! Не буде з ним Мирося щасливою.
Віктор винайняв коханій квартиру. Возив її у Карпати, у древній Львів, на Шацькі озера. Побували і в святих місцях: Зарваниці, Почаєві, джерелі святої Анни… Кожного разу, навідавши святині, Мирослава просила в Бога: «Прости, Господи, за помилки мої. Керуй мною по правильному шляху, як знаєш». Однак сама не хотіла прислухатися до голосу Господа. Все рідше навідувалася до батьків. Їх – двоє, і вона теж хоче мати пару. Тим паче, Віктор сильно кохає її, задовольняє всі забаганки. А яке в неї життя біля батьків було? Іноді весь тиждень суп з квасолею їли, коли хату добудовували. Усю свою зарплату віддавала – то на нові вікна, то на двері, огорожу. Набридло їй! Тепер у неї буде все по-іншому!
Мирослава швидко звикла до нового життя. Віктор придбав їй вишукані обновки, ювелірні прикраси. «Ти будеш мати все, що забажаєш. Тільки люби мене. І на роботу більше тебе не пущу. Бережи для мене свою красу, Мірочко», – сказав якось Віктор.
Мирослава зробила сучасну стрижку. Часто відвідувала косметичний салон. Її важко було впізнати. Слід попросити Віктора, щоб повіз її у село. Хай подивляться батьки, якою лялечкою вона стала. Хай визнає матір, що помилялася щодо Віктора.
Коли їх автівка зупинилася біля воріт, батько саме порався на подвір’ї. Він не впізнав Миросю. Чомусь зойкнув, коли та мовила: «Добрий день, тату». Покликав Стефанію. Матір зашарілася, розгублено переглянулася з батьком, аж доки не впізнала голос доньки. «Заходьте до хати, діти», – запросила.
Стефанія шукала моменту, аби поговорити з Мирославою наодинці. Ну, як так? Уже тривалий час проживають разом з Віктором, а офіційно не одружуються. Не шлюблені, не вінчані – хіба так можна? Коли вони з батьком одружувалися, заборонялося шлюб у церкві брати. То вони таємно, вночі, за тридцять кілометрів від дому, повінчалися в селі священика. А що їм заважає? «Хіба папір тримає сім’ю?» – питанням на питання відповіла Мирослава. Стефанія змахнула сльози. Змінилася її донька. Якоюсь чужою стала. Косу обрізала, хоч Стефанія завжди просила її не робити цього. Любисток на квітнику вирощувала, відваром з нього волосся доньці ополіскувала.
Пообідали, встала з-за столу і не перехрестилася, як вони навчали. Серце Стефанії краялося від розпуки, але змушувала себе усміхатися. Була люб’язною для годиться. Донька давно вдома не була – той не хотілося Стефанії показувати свій гнів.
Повні сумки напакувала Стефанія дітям. Стиснуло їй біля серця: Віктор у Тернополі за квартиру чималі кошти платить, а в них дім великий, хоч танцюй. Чи не для Миросі, єдиної доньки, вони старалися? І знову опустіє їх дім…
Роки котилися, мов з горба. Мирослава у село більше не навідувалася. Слава Богу, батьки живі, дають собі раду, як можуть, а в неї інше – міське життя. Як і раніше відвідувала косметичний салон, але літа все ж відбилися на її вроді. Перші зморшки шокували Мирославу. Невже в’яне її краса, невже старіє? Вона ще так і не зазнала щастя материнства. Коли говорила про дитину, Віктор казав, що вони ще молоді, слід пожити для себе. Мирослава не сперечалася. Вона вже давно взяла собі за золоте правило – прислухатися тільки до слів чоловіка. Бо що вона варта без нього?
Іноді шкодувала, що не ходить на роботу, не має власних грошей. Та відразу ж заспокоювала себе: гріх їй нарікати. Віктор для неї не шкодує нічого. Фірму розширив, більше навантаження на себе взяв, аби їм комфортно жилося. Став пізно приходити, іноді ночував на роботі. Ось і нині зателефонував: «Вечеряй без мене, кицюню. У мене справ – до рання».
Сон до Мирослави не йшов. Вийшла на балкон подихати свіжим повітрям. У небі палахкотіли яскраві зорі. Ніч тепла, ясна, як і вісім років тому, коли вона вперше провела її разом з Віктором. Бідолашний, замучила його та робота. Чомусь до болю захотілося до нього – єдиного, найдорожчого. Хоч голос його почути. Мирослава взяла телефон. «Слухаю. А, це ти? А Вітя спить. Проте, добре, що ти зателефонувала, бо не знали, як тобі сказати. Словом, забирайся у своє село. Я – вагітна, і Вітя тепер – мій», – почула молодий жіночий голос.
Мирослава очманіла. Усе довкола попливло, серце наче розрізали гострим ножем. Телефон випав з її рук. З нього долітало єхидне реготання незнайомки. Може, це – страшний сон?
Ось чому Віктор не хотів, щоб вона народжувала. Ось на якій роботі ночував. Він так артистично вів подвійне життя, що вона не могла і думки такої припустити…
«Це – правда?» – спитала, коли після кількох днів Віктор нарешті з’явився. «Так, я не можу залишити свою дитину», – почула у відповідь.
Мирослава заридала. Хіба вона не хотіла йому народити? Чому змушував її пити пігулки? Казав, що ще не час?
…Спустошеною, розбитою, постарілою поверталася Мирослава у село. Давно тут не була. Їй так тепер потрібна мама! Її тепле і надійне крило.
Надворі не застала нікого. Тремтячими ногами переступила поріг. Побачила, як батько, підперши голову руками, ридав біля блідої, як полотно, матері, що непорушно лежала на ліжку. Обвів Мирославу докірливим поглядом: «Ще дихає. Добре, що ти встигла, Миросю. Говори до неї. Здається, вона ще чує», – мовив тихо.
Мирослава похитнулася. Впала на коліна: «Ти не помилилася, мамо. Мабуть, материнське серце ніколи не помиляється. Я повернулася. Ти чуєш мене, мамо? Відкрий очі, благаю…»
