Михайло Білецький народився в родині військовослужбовців на Забайкаллі. Потім сім’я мешкала в Угорщині, але згодом батьки зупинилися на Батьківщині — у Луцьку. Там Михайло закінчив школу та університет. Отримав диплом Луцького національного технічного університету, а потім другу освіту — юридичну.
«Життя здалося миттю до 2014 року. Коли в Україні розпочався Євромайдан, Революція гідності, ми з братом вирішили піти захищати та боронити країну у складі добровольчого батальйону «Світязь», – розповідає Михайло. Тоді він не здогадувався, що доведеться пережити Іловайськ, Вуглегірськ та Дебальцеве.
Та в серпні 2014 року, виходячи з оточення поблизу села Червоносільське неподалік Іловайська, Михайло разом з групою потрапив у полон. Після виходу з полону та реабілітації, незважаючи на пережите, він продовжив службу.
Михайло повернувся в зону проведення антитерористичної операції – і знову у складі «Світязя». Але і тут на бійців очікувало оточення – у місті Вуглегірськ. Там він допомагав евакуювати поранених бійців різних підрозділів.
Після зони проведення АТО служба Михайла не завершилась. Для нього реформування правоохоронних органів стало ще одним поштовхом. І він одним із перших вирішив долучитися до змін.
Так боєць пройшов відбір до патрульної поліції. Згодом він і сам почав їздити містами України та налаштовувати роботу у новостворених управліннях поліції.
Далі Михайло очолив посаду командира роти в Києві, потім – працював заступником начальника управління патрульної поліції Харкова. Після цього очолив патрульну поліцію Одеси. Звідти вже його перевели до Тернополя.
«Перебуваючи на посаді очільника патрульної поліції, я завжди закликав наших поліцейських до дисциплінованості та поваги до громадян. Наша мета – це, насамперед, допомога людям. Дуже важливо, аби люди довіряли та підтримували нас. Тому ми, у свою чергу, маємо бути відкритими», – впевний Михайло Білецький.
Вільного часу обмаль, тому кожну хвилину, яка випадає, поліцейський проводить у колі сім’ї. У Михайла є донечка та син – Євгенія, якій 3,5 рочки, і молодший за неї на рік Микола. Чоловік зізнається, що йому дуже пощастило з коханою дружиною, бо Ірина завжди та в усьому підтримує та допомагає йому.
«Коли я вирішив їхати в АТО, дружина була на шостому місяці вагітності. Вона з розумінням поставилася до мого вибору, жодних скандалів та докорів з цього приводу я не чув. Всі відрядження мої переносила мужньо, бувало навіть так, що вона приїжджала до мене. І зараз уся моя родина біля мене у Тернополі», – розповідає боєць.
