Микола не припиняв малювати навіть вночі, коли сутінки покривали пеленою сонне місто. Тоді він ще більше творив і його картини були одна краща другої. Такого натхнення до творчості він ніколи раніше не мав. Це, з одного боку, тішило, адже розвивало і вдосконалювало його художні здібності, а з іншого – було втечею у себе, зануренням у власний світ від почуття, яке окрилило його і вмить полетіло у незвідані далі.
Хлопець ще у школі відзначався з-поміж однолітків умінням бачити прекрасне навіть у простих речах. Він захоплювався відображенням дерев у тихому озері, шумом лісу, яким обережно ступав, аби не розтоптати квітів, що килимами стеляться під ногами.
Саме тому творчого, креативного хлопчика-естета батьки віддали у художню школу. Згодом він вступив до академії мистецтв.
Микола був студентом-відмінником. Увесь тиждень наполегливо вчився, а в неділю практикував здобуті знання на центральній площі затишного, не схожого на інші, міста Львова. Брав мольберта і малював пейзажі. На площі перед Оперним театром було декілька його колег-художників, які за десять-двадцять хвилин створювали шедевральні портрети для перехожих.
Микола також вирішив спробувати себе у ролі портретиста. І ось уже декілька неділь поспіль малював дітей, дівчат і хлопців, сімейні пари. Крім енергії та натхнення це приносило йому ще й непоганий заробіток.
Тієї неділі Микола, як звично, узявши мольберта, відправився у центр Львова, де завжди витала особлива творча атмосфера. Він уже встиг намалювати декілька портретів, коли до нього підійшла дівчина з проханням намалювати її.
Хлопець підняв голову і… потонув у безодні її блакитних очей. Він малював і дуже уважно дивився, намагаючись запам’ятати кожну деталь, кожну рису її красивого обличчя, яке видавалось загадковим і таємничим.
Та молодому художнику вдалося передати на папері лише форму обличчя і великі бездонні очі прекрасної дівчини. Захоплюючий процес творіння раптово перервав телефонний дзвінок, який засмутив її.
– Я вже виїжджаю, – сказала співрозмовнику.
І сумно усміхнулась до художника:
– Пробачте, я мушу бігти. Ось, тримайте гроші. Ви ж витратили свій час.
Микола неначе завмер. А коли постать незнайомки почала віддалятися, наздогнав її. Дівчину звали Олею. Віддав їй гроші, не промовивши й слова. Бо всі слова та думки розгубилися, сплуталися у його свідомості.
Микола дуже шкодував, що таким незграбним було прощання із прекрасною незнайомкою. Коли наздогнав її, побачив мокрі від сліз очі.
Відтоді сам собі дивувався: звідкіля береться стільки сил, натхнення та ідей для написання нових картин? Насамперед, Микола домалював портрет дівчини, яка вкарбувалася в його серці, а кожна риса її обличчя – в пам’яті. Він щонеділі приходив на площу перед Оперним театром в надії знову побачити її. Час спливав. Оля не з’явилася. Хіба лиш у снах, які дедалі частіше приходили до нього. Картину з її зображенням Микола обережно носив із собою в тубусі, щоб не «зім’яти» спогадів про неї.
…Минув рік, як він її не бачив. Молодий художник, як і щонеділі, знову прийшов на своє улюблене «робоче місце», аби творити нові шедеври і дарувати людям щастя.
– Вибачте, ви мене, мабуть, не пам’ятаєте? – почув несміливий голос. – Відчуваю свою вину перед вами за той недомальований портрет. Можете його завершити?
Миколу огорнуло хвилею емоцій. Хлопець відкрив тубус.
– Ось, тримайте. Я домалював.
– Але як? Коли я йшла, то портрет був не готовим, – розгублено мовила дівчина. – Скільки з мене?
– З вас – згода випити зі мною філіжанку смачної кави.
Микола швиденько зібрав мольберт і йшов із Олею знайомою вуличкою міста. Він вірив, що сьогодні доля дала йому шанс. Він закохався в дівча, яке упродовж року день у день приходило в його думки.
За кавою хлопець відкрив своє серце, розповів, як з першого погляду закохався і як довго чекав на зустріч, боячись, що вона ніколи не відбудеться.
Дівчина ніяковіло опустила очі, а потім нерішуче промовила, що їхнє перше знайомство «поглядами» теж залишило якесь дивне і тепле відчуття на серці. Саме тому знову приїхала до Львова.
Микола, не тямлячись від щастя, взяв її холодну долоньку у свою руку. Лиш тепер побачив, що його руки заляпані фарбами. Тепер уже настала його черга ніяковіти. Та Оля зі щирою посмішкою глянула на нього.
– А я навчатимусь у Львові, – розповіла дівчина. – Я в захопленні від цього міста. Щоправда, коли вперше приїхала сюди, була змушена швидко повертатися. Саме тоді, коли ти малював мій портрет, зателефонувала мама і повідомила, що моя бабуся померла. Я її дуже любила.
Микола ніжно обійняв Олю за плечі. Тепло і щемко стало від його підтримки, їй захотілося розповісти про себе і слухати про нього та його життя.
Вони розмовляли вже упродовж декількох годин.
– Вибачте, але ми вже зачиняємо кафе, – перервав їхнє спілкування офіціант.
А вони й не помітили, як швидко минув час. Здавалося, що знайомі цілу вічність. І є про що згадати, поговорити.
Оля і Микола подались у центр Львова, на те місце, де вперше побачили один одного. Сиділи на лавочці, вдивлялись у сяйво ліхтарів вечірнього міста. Микола ніжно гладив шовковисте волосся дівчини. А потім крадькома торкнувся її ніжних губ.
Усміхався вечір. Він бачив багато закоханих. Умів «читати» долі. І знав: кохання у цієї пари буде гарним і вірним. Хлопець стане відомим художником. А дівчина – його музою. Захоплюватимуться портретами, на якій вона буде в образі коханої, дружини, матері, весни і осені, радості і тихого смутку…
Але це буде пізніше. А тепер хлопець підбирав слова для освідчення своїй коханій…
