Андрій ніяк не міг усвідомити, чому він майже цілісінький, без жодної подряпини, а дві його найдорожчі жінки – дружина і донечка у реанімації. Ще кілька годин тому вони усі троє, веселі і щасливі, гостювали у його батьків. Іринка хотіла залишитися у дідуся з бабусею і на неділю, але Андрій наполіг, аби донька їхала разом з ними додому: у вихідний у нього є трохи більше часу позайматися з нею музикою.
Іринка, хоч і неохоче, але підкорилася. Незадовго мав відбутися конкурс скрипалів, а тато дуже хотів, аби вона перемогла.
Знала б донька, як зараз Андрій картав себе за це! Врешті, вони усі могли заночувати у батьків і поїхати додому вранці, а не у темний вечір. Але й Світлана, дружина, підтримала його намір, мовляв, завтра уже прокинуться на місці, а так поки виберуться з села, то й обід буде.
Звідки взявся цей крутий джип, який налетів на їх автівку, і саме з того боку, де сиділи Світлана з Іринкою, – Андрій досі не міг зрозуміти. Вони спокійно їхали, розмовляли. Андрій обговорював з донькою майбутній концерт. Світлана підсміювалася над ними, мовляв, музикою у наш час багато не заробиш.
Андрій і сам знав це. У минулому скрипаль, він залишив філармонію і поїхав на заробітки. Десять років уже вони жили по чужих квартирах. При його зарплаті музиканта та дружини-медсестри власне житло їм не світило. Тож котрогось дня заховав у футляр скрипку. Світлана ніяк не могла повірити, що він таки наважився…
- Ти – не зможеш. Це – ж твоє життя. Те, що ти любиш найбільше.
Андрій обійняв дружину.
- Зможу. Вас я люблю більше.
Світлана з Іринкою дуже сумували за Андрієм. А він – за ними і своєю скрипкою. Але якою нагородою була мить, коли вони після довгих років розлуки нарешті в’їхали у свою квартиру.
Андрій так і не повернувся на попередню роботу. Усе своє вміння і душу вкладав у доньку. Час від часу їздив на сезонні роботи то до Києва, то до Польщі.
- Найкращу мелодію я ще зіграю, – любив повторювати. – На твоєму весіллі, Іринко.
Донька справді подавала великі надії, перемагаючи у різних конкурсах. Як Андрій гордився нею! У звуках доньчиної скрипки радістю і смутком ніби озивалася його нездійсненна мрія.
А тепер Іринка там, за білими стінами реанімації. Вона постраждала найбільше. Слава Богу, Світлана приходила до тями. Іринку ж готували до операції. Лікарі сказали – потрібні донори. У доньки – рідкісна група, його кров не підходила.
З болем виповідав усе це дружині. У відповідь ледь почув слабкий голос Світлани:
– Попроси Ігоря. Телефонуй негайно, скажи, нехай приїде. Здасть кров для Іринки.
Ігор – його давній товариш, разом вчилися у консерваторії. Пізніше почали дружити сім’ями. Коли Андрій був на заробітках, Ігор з дружиною підтримували Світлану. Але при чім він до його доньки зараз?
Утім розпитувати було ніколи і нікого. Лікарі попросили не тривожити Світлану. І потурбуватися якнайшвидше про Іринку.
Він зателефонував Ігореві. Мовляв, трапилася біда, доньці потрібна кров. Чи приїде?
Звісно, які можуть бути сумніви?
Андрій з нетерпінням чекав, поки Ігор вийде з маніпуляційної. Нарешті.
- Підійшла? – кинувся до друга. – Твоя кров для моєї доньки?
- Напевне, якщо взяли. Заспокойся, усе буде добре. Одужають твої дівчата.
- Зачекай, але чому моя не підійшла? Моя кров для моєї доньки? І чому Світлана, ледь опритомнівши, послала саме за тобою, Ігоре? Чому?
- Господи, невже незрозуміло? Тому що ми – друзі. Хіба у подібній ситуації ти б не допоміг?
Ігор ще трохи побув у лікарні, підбадьорював Андрія, аби той не переймався так. А коли буде знову потрібна поміч – нехай кличе…
Андрій розривався між лікарнею і домом. Нарешті й Іринка почала одужувати, тож хотів приготувати своїм дівчатам, як називав дружину з донькою, щось смачненьке. Світлана обдаровувала чоловіка вдячним поглядом: він так турбується про них. Андрій же увесь цей час намагався загнати якнайглибше усередину думку, котра нав’язливим черв’яком точила душу. Прогнати набридливе запитання: чому саме Ігоря у ту трагічну ніч покликала Світлана? Але ніяк не виходило.
Життя тим часом набирало звичного ритму. Після довгих тижнів виписалася з лікарні додому Світлана. А потім і донька. Намагалися забути про пережите.
Якось Іринка довше затрималася на репетиції. Світлана зготувала чоловікові його улюблені налисники з абрикосовим джемом, заварила з м’яти та рум’янку чай. Пригорнулася до чоловіка. На нього війнуло ароматом її волосся, теплом рук, що оповили шию. Відчув: більше не може тримати у собі того, що мучило, ятрило серце від тієї страшної ночі.
- Я хочу поговорити з тобою, Світлано…
- Якщо про кредит, то я навіть не буду слухати.
Вони саме збиралися купити новий холодильник. Але грошей, як завжди, не вистачало. Андрій пропонував узяти в кредит. Світлана була проти, мовляв, ліпше зачекати з покупкою, ніж залазити в борги.
– Ні, я не про кредит. Пригадуєш лікарню? Непритомну Іринку. Те, як ти послала мене телефонувати Ігорю?
По вродливому обличчю дружини пробігла тінь болю. Андрієві і самому було тяжко згадувати ті хвилини. Але зупинитися уже не міг.
– Так от, я усе знаю. Ігор мені усе розповів.
Хотів, аби на його, щойно вигадану якусь ще невідому правду, дружина стенула нерозуміюче плечима, усе заперечила. Запевнила, що він верзе дурниці, нісенітницю, нехай ліпше смакує чаєм. Але Світлана зблідла ще більше і справді заперечила. Тільки не те, що він хотів.
– Ігор не міг тобі нічого розказати. Бо він і сам досі нічого не знає. Утім, йому знати нічого і не треба. В Ігоря – своя сім’я. А ми з Іринкою – твоя.
Значить, Світлана таки щось приховує. Він мусить знати.
Слова дружини затягували душу злістю, порожнечею і болем. Як вона могла обманювати його стільки літ? І як це трапилося?
Світлана неохоче розповідала. Почуте здавалося сном…
Вони відсвяткували шість років спільного життя, а лелека барився. Медики казали Світлані (чи, може, Андрій забув?), що вона – здорова. Радили обстежитися і пролікуватися йому. Але він заспокоював її і себе: у них ще народяться діти.
Якось після роботи він поїхав додому, до батьків. Пізно ввечері до них забіг Ігор, шукав навіщось Андрія. Його не було. Світлана запропонувала Ігорю зачекати, випити кави. Хоча знала: чоловік не приїде.
Нехай, вона вчинила негарно. Але вона так хотіла дитятка. Та й Андрій, як пригадує, завжди з сумом дивився на доньку свого друга. Хіба ні?
А як Андрій тішився, коли народилась донечка, Іринка. Яку вони виховали, виростили і люблять. І якби з ними не трапилося це жахіття, вона б і не згадала Ігоря. А так тоді, у лікарні, миттєво зрозуміла, чия кров врятує їхню доньку. Але Ігор справді нічого не знає.
– Твою доньку, Світлано. Не мою.
– Андрію, схаменися. Ми прожили більше двадцяти літ. Навіщо ворушити минуле? Про нього ніхто не знає: лише я, і тепер – ти. Пожалій хоч Іринку. Як повідомиш, що ти – не її батько? Вона ж любить тебе. А ти – її. Бо ти виростив її, ти – справжній її батько. Врешті, ми стільки років були щасливі.
– Справді, були. Тепер усе в минулому.
Андрій для себе твердо вирішив: він знову поїде на заробітки. Далеко і надовго. Зі Світланою потім розлучиться. Іринка? При згадці про дівчинку стискалося серце. Нічого, звідти, здалеку, він їй усе напише, розповість.
Світлана не заперечувала: якщо вирішив – нехай їде. Батьки ж не розуміли: і хата є, і в хаті, а син ніяк не вгомониться. Найбільше його не хотіла відпустити Іринка. Усе запитувала: чи скоро повернеться?
Андрій удавано сердився на доньку, мовляв, скоро школу закінчить, а плаче, як маленька.
– Обіцяєш писати часто-часто, тату? – не відставала Іринка.
– Обіцяю, але як вже вийде.
Світлана ж поводила себе так, ніби це він винен у їхній розлуці. Ні краплі каяття, ані жалю. Якби хоч плакала, просила залишитися, простити… Але дружина була мов статуя – безмовна. Лише шепнула: не маєш серця до мене, май до дитини, Іринку – не травмуй…
Андрій часто згадував цю останню сцену прощання тут, на заробітках у Португалії. Особливо у вихідні, на березі чужого йому океану, де любив відпочивати.
Минуло п’ять років, як не був удома. За цей час так і не зміг написати чи сказати телефоном Ірині правду. Хвилі змивали у небуття вирване ним із Світлани зізнання. Через тисячі кілометрів тепер усе здавалося несуттєвим, ніби це було не з ним.
Ось і сьогодні пошта принесла листа з України. Від Ірини. Очі вихопили підкреслені червоним слова: «Тату, я виходжу заміж. Приїжджай. Дуже чекаю і люблю. Твоя донечка». Внизу приписка від дружини: «Пам’ятаєш свою обіцянку? Зіграти на весіллі у доньки…»
Хвилі океану підкочувалися до ніг. Рвучкий вітер вихопив листа з рук, жбурнув на воду. Андрій устиг схопити розмитий клаптик. На вологому папері розібрав тепер лише одне слово: люблю. Разом із симфонією вітру воно творило його найкращу незіграну мелодію, уперто повертаючи до думки: Світлана була доброю дружиною. А Іринка – його улюбленою донькою…
Зіна КУШНІРУК.
