Надя вагалася: приймати пропозицію Максима, чи ні? І, хоч коханий запевняв, що скоро вони одружаться, дівчина не могла відважитися поїхати з ним у Прибалтику. Таку нагороду надало йому керівництво залізниці, де він працював машиністом.
«Погоджуйся, Надійко. Прибалтика – це казка, особливо – древній Таллінн. Ти не пошкодуєш. Врешті, матимемо чудову можливість побути разом довше», – наполягав Максим.
Надя вирішила поділитися новиною з подругою Людою, з якою разом проживали на квартирі. Знала: вона ніколи не осудить і завжди дасть слушну пораду.
Людмила уважно вислухала, чомусь скривила обличчя: «Звісно, це тобі вирішувати. Але ж ви іще не подружжя, щоб разом в готелі поселитися, розумієш?»
Надя розуміла – Люда права. Це й справді якось непристойно. Врешті, як пояснить матері, чому на вихідні не приїде додому? Можна було б щось вигадати, але Надія не вміє брехати.
Наступного дня до неї на роботі підійшла схвильована Людмила, в руках ручка і аркуш паперу. «Прошу тебе, Надю, напиши мені заяву на відпустку за власний рахунок, бо руки не слухаються від тривоги. Подзвонили з села, що захворіла мама. А в неї, окрім мене, нікого нема, ти ж знаєш», – приповідала Люда.
Надія каліграфічним почерком вивела заяву. Люда, змахнувши сльозу, поставила свій підпис. Директор фабрики, де працювали дівчата, заспокоював її, дав відпустку на десять днів, як вона й просила.
Осяйна усмішка загорілася на обличчі Люди, коли переступила поріг прохідної: яка наївна і нерозторопна та Надійка! Навіть не здогадалася, що вона вирішила схитрувати і поїхати з Максимом замість неї. Хлопець давно заполонив серце Людмили. Від його іскристого погляду у неї крутилася голова.
Вона зателефонувала в гуртожиток Максимові, сказала, що Надя запитувала, де він чекатиме на неї.
«Вона все-таки поїде зі мною? – зрадів хлопець. – Чому ж сама не зателефонувала?»
«На роботі затрималася», – без вагань відповіла Люда і стала збиратися в дорогу. Зранку сіла на потяг до Тернополя, де на вокзалі чекав Надію Максим.
Широко розплющеними очима він втупився в Люду, коли та з’явилася перед ним на вокзалі з великою сумкою в руках. «А де ж Надя?» – спитав затинаючись. Люда усміхнулася, відвела Максима подалі від натовпу. Перескакуючи з думки на думку, стала вибачатися, що обдурила його. Вчинок її можна зрозуміти – вона давно кохає Максима, але ніяк не відважувалася зізнатися в цьому. І тепер збагнула, що має неабиякий шанс довести, що кохає його сильніше, ніж Надійка. І ладна податися з ним хоч на край світу… У Максима нервово засіпалися повіки. Наказав Люді повертатися назад. Вона розплакалася, благала не проганяти її, мовляв, вона не заважатиме йому, не перекреслить його плани, а буде тихенько, як мишка, сидіти у номері… Сльози горохом котилися по її обличчю: «Візьми мене з собою, дуже прошу!» Спантеличений Максим взяв з рук Люди сумку, повів до потяга…
На вихідні Надія вирішила поїхати до Людиної матері в сусіднє село. Сумно їй без Люди. Може, там потрібна якась допомога? Тітка Таїсія саме замітала подвір’я, коли Надя встала на воротах: «Заходь, Надійко. Добре, що ти приїхала. Скучно одній. Швидше б Людочка повернулася з того відрядження».
Надя заціпеніла. Що таке каже ця жінка? Вмить у голові блиснула думка: «Людмила поїхала з Максимом! І, ніби насміхаючись, попросила її власноруч написати заяву. О, Господи, як вона дозволила так надурити себе?» У неї запаморочилось в голові. Заледве поснувала за Таїсією в хату. Тітка з нотками гордості в голосі говорила про те, що пишається успіхами доньки, що та отримала в нагороду за сумлінну працю поїздку за кордон.
Десять днів здалися Надії вічністю. Як пояснить подруга свій вчинок? Чому вона не здогадалася, що Люда теж закохана в Максима? Вона уявляла собі щасливі очі подруги, її любощі з Максимом у комфортному готельному номері і серце краялося від розпуки…
Людмила вийшла на роботу весела, засмагла. «Мама виздоровіла», – пояснювала здивованим колегам. На обідній перерві у їдальні сіла окремо від Наді. «То, виходить, я ще й винна?», – докірливо кидала Надя у її бік сумний погляд.
«За своє щастя треба боротися. А ти легко його відпустила. Отже, не кохала так сильно, як я», – виправдовувалася Люда, коли вони повернулися з роботи. Невдовзі перебралася на іншу квартиру, перевелася в другу зміну. Через півроку вийшла заміж за Максима.
Розчавлена, знищена Надя знайшла розраду поруч із сусідом Степаном, погодилася вийти за нього. Не варто їй чекати принца на білому коні. А Степан такий ніжний і щирий.
Минали роки. Надя зі Степаном влаштувалися на роботу в одну з тернопільських фірм, виховували донечку Христинку. Надія намагалася бути Степанові доброю дружиною, бо цінувала його порядність, турботу і глибоку любов, яку він виявляв до неї не красивими словами, а добрими вчинками.
Надія часто згадувала Максима. І хоч зрада досі пекла в грудях, все ж вона ніколи не пошкодувала, що вийшла за Степана. У неї просто ідеальний чоловік! І вона щаслива, бо кохана і жадана!
Якось Христина весь вечір крутилася біля Надії. Та відчула – донька хоче про щось поговорити. І не помилилася. Розчервонівшись, Христя мовила, що хлопець, з яким навчається у виші, освідчився і хоче засватати її. Розчулені до сліз Степан з Надією стали готуватися до зустрічі старостів.
«Коли ж ти виросла, донечко? – погладила Христю по голові Надія. – А за тиждень вже будуть старости…»
Проте, несподівана трагедія затьмарила їх щастя. Матір нареченого Андрія потрапила в страшну аварію. Лежала в реанімації.
«Мушу бути поруч з Андрієм. Він шукає донорів для мами. Кров у неї рідкісна – четверта група, резус – мінус. Утім, як у тебе. Так, мамо?» – сказала Христя.
Надія довго не могла заснути. Невимовний жаль і співчуття до майбутньої свахи стискали серце. Не розуміла сама себе – вона ж не знає цю жінку, ніколи її не бачила. Вранці стала збиратися, вже не сумнівалася – вона здасть кров для неї. Інакше – не може. Зателефонувала дочці, щоб зустріла її, і пішла на автобус.
…Щось обірвалося Надії всередині, коли біля дверей палати побачила худого сивочолого чоловіка, в якому впізнала Максима. «Де ти взялася тут, Надійко? Молив Бога, щоб не зустріти тебе ніколи. Соромно було в очі глянути…» – мовив він розгублено.
«Мовчи, бо ще діти почують. Їм цього не треба знати. Тепер найголовніше – врятувати твою дружину. Їй треба жити. Нам усім треба жити заради наших дітей…» – сказала Надія тихим голосом і попрямувала за медсестрою на забір крові.
Коли Людмила підняла важкі від наркозу повіки, побачила поруч з Максимом вродливу жінку. Щось знайоме здалося їй в усміхненому погляді, у пишних локонах русявого волосся незнайомки.
«Хто ви?» – спитала ледь чутним голосом.
Напружена пауза зависла у повітрі.
«Це – Надя. Наша сваха. Вона врятувала тобі життя. Колись, ще за радянських часів, ви були подругами. Ти згадала, Людмило?» – мовив Максим.
Очима, повними сліз, Люда вдивлялася в Надію.
«Підійди ближче, Надійко. Дякую тобі за моє врятоване життя. Дякую долі, що ми станемо родиною. Тепер розумію, чому ми хотіли одного чоловіка. У нас, виявляється, однакова група крові…»
