Великий пухнастий котяра гречно чалапав до лавки, де сиділа Віта. Вітер наскладав тут дві купки жовтого листя, і на одній з них вмостився рудий нахаба, котрий посмів порушити Вітині невеселі думки.
Вона любила це трохи відлюдькувате місце в старому парку. Ховалася тут від своїх негараздів. І аж коли вересневий вечір починав кутатися в теплу кофтинку, зіткану з осінніх димів, поволі йшла додому.
Якось врапт все у її житті почало руйнуватися. На роботі зменшили зарплату, пояснивши: заради економії. Подалася у світи в пошуках ліпшого життя найкраща подруга. Денис, чоловік, перебрався жити до своєї пасії. А сьогодні зателефонував і сказав, що подав на розлучення.
Віта і Денис прожили разом сім років. Мали багато часу для себе. Любили подорожувати, зустрічатися з друзями. Віта вважала себе щасливою жінкою і вірила, що Денисове кохання – вічне.
Дехто їм по-доброму заздрив. Дехто зловтішався, мовляв, все мають, крім дітей. Коли Віта заводила «дитячу» тему, Денис укотре заспокоював: ще встигнемо. За кордоном жінки народжують у доволі зрілому віці і все гаразд.
Із Майєю вони познайомилися на вечірці у знайомих. Вона читала інтимну лірику, пила багато вина і поводилася розкуто. Майя була художницею. На її переконання, кохання має бути вільне й спокусливе, наче біблейське яблуко Єви і несамовите, як морські шторми. Вона любила малювати хаос, розбурхане море, розкуйовджені хмари…
Чоловіки ладні були перед Майєю лягати штабелями. Але вона граційно переступала через їхні бажання і вибирала того, хто подобався їй. Черговою «жертвою» невгамовної художниці став Денис.
Майя сама «ощасливила» Віту звісткою, що в неї з Денисом виникло раптове, божевільне кохання. І це божевілля надихає її творити неймовірні картини. І ця реальна нереальність користується шаленим попитом.
– Ти не втримаєш Дениса. Він потрібний мені і мистецтву, – закінчила свої одкровення Майя…
Вітер смикав за віття клена, аби покласти на лавку, де сиділа Віта, кілька жовтих листочків. Він хотів, аби ця гарна сумна жінка усміхнулася.
Рудий котяра глипав на Віту хитрими очима.
– Ти чий? – запитала в кота, начебто він міг відповісти їй людською мовою.
– М-ррр-няв…
– Як тебе звати?
– Няв…
– Сподіваюся, містер Няв, ви знайдете дорогу додому.
Кіт усміхнувся у розкішні вуса. І Віта усміхнулася. Пригадався рудий шкодник, який колись жив у селі. Бабуся називала його просто – кіт. Коли старенька поралася на городі, він дрімав у борозні, на купці виполотих бур’янів або на сухому картоплині. А ще любив спати на яблуках. Віті здавалося, кіт завжди пахнув яблуками і осінню. Про себе нарекла рудого шкодника осіннім котом.
Сентементальні «котячі» спогади трохи відігнали смуток. А при одній кумедній згадці навіть розсмішили. Одного разу бабуся щедро посипала кота дустом, бо десь набрався бозна чого. Кіт любив увечері прошмигути до хати, заховатися і несанкціоновано просидіти у сховку до ранку. За це отримував від бабусі по хвості, але не каявся. Тепер запах дусту видавав кота і бабуся виганяла шкодника на горище.
Коли неприємний аромат бабусю дістав, вона під час дощу всипала у відро, що стояло під ринвою, прального порошку «Лотос» і «випрала» кота. Той пручався несамовито і винявкав бабусі все, що думає. Після купелю стрімголов чкурнув з подвір’я і не з’являвся вдома два дні.
Після тієї оказії кіт про всяк випадок оминав відра. І волів тихенько десь пересидіти дощ.
– Маркіз! Ти де?
Віта оглянулася. Стежкою йшов чоловік, розгублено зиркаючи довкола.
Кіт щось знехотя муркнув.
– Пробачте, ваша котяча величносте, я не знала, що ви – Маркіз.
Котяра удавано байдуже глянув на Віту: буває, мовляв.
Господар Маркіза присів на лавку.
– Він постійно від мене втікає, – почав розповідати Віті, наче добрій знайомій. – Сестра поїхала у відрядження і залишила мені Маркіза. Він любить гуляти в парку. Ось я… Просто сестра Маркіза дуже любить, і якби він загубився, не пробачила б.
Кіт невдоволено глянув на свого тимчасового господаря.
– Ой, Сашко!
– М-ррр-няв, – схвально мовив Маркіз, що у перекладі означало: нарешті здогадався познайомитися.
– Віта.
– А ви любите котів?
І Віта розповіла про історію з дустом, і про те, що бабусин кіт пахнув яблуками, і що він був також рудий… Вони сміялися. А потім Сашко з Маркізом провели Віту додому. Кіт терся біля Вітиних ніг, а Сашко жартував, що таким чином Маркіз призначає їй побачення. Завтра, на тій же лавці.
Вона знала, що обов’язково прийде. І рудий котяра це знав. А ще він знав, що Віта з Сашком ніколи не будуть розлучатися. Але поки що це була таємниця його котячої величності.
Ольга ЧОРНА.
