Він очікував «матрису», якою з дачі поверталася дружина. Старий, як світ потяг, спізнювався. Нервово поглядав на годинника, снуючи туди-сюди пероном – чиновницька звичка. Правда, з доволі «хлібного» місця його «пішли». Але й на теперішнє – в соціальному фонді – не нарікає.
Знову оголосили, що «матриса» запізнюється. А через кілька хвилин прибуває швидкий потяг зі столиці.
Хтось торкнув за руку:
– Здоровенькі були, Степане Івановичу. Столичних зустрічаєте?
Колишній працівник сусіднього управління – ділили один поверх.
– Та ні, дружину з дачі. Забаглося тим нещастям пиляти.
– А я доньку з внучкою проводжу.
Поки розмовляли, підоспів потяг. Співрозмовник побіг до своїх, а Степан Іванович спостерігав за пасажирами. Елегантна жінка зупинилася, перед тим, як ступити на сходинку, окинула перон, ледь помітно усміхнулася. Їй подав руку статний молодий чоловік. Та це ж… Його серце закалатало в усі дзвони і дзвіночки. Олександра. Сашка… Його колишня перша дружина. І її син.
Запитати б, як живе. Міг би й додому підвезти. Проте вмить приструнив свої благородні пориви. По-перше, Сашка колись сказала, що не хоче бачити його навіть у сні. По-друге, він одягнув кашкета в «гратики». А такий «стиль» вона терпіти не могла. По-третє, його чиновницьке черевце, нажите від «тяжкої» праці, виглядало контрасно з її чудовою поставою. І вже доповзала «матриса». Й треба відійти, щоб не потрапити Сашці на очі.
Її підбори процокали по асфальті. Подумки порівняв свою теперішню дружину з колишньою. Вони майже однолітки. І, хоча Інна прожила у добрі, не знаючи, що звідки береться, Сашці своїм виглядом програє.
Спересердя згріб з лисини кашкета «в гратики», витер ним спітніле обличчя. Оголосили прибуття «матриси».
– Ти нині якийсь неуважний, – мовила невдоволено дружина. – На дорогу дивися. Вар’ятів за кермом не бракує.
– Більше години на пероні стирчав, – пробубнів.
Дружина замовкла. А він повернувся спогадами до жінки, яка недавно елегантно процокала підборами по його душі…
…Коли Степан був молодим, за ним стріляли очима багато дівчат і жінок. За вродливим співробітником потай зітхала майже вся прекрасна половина управління, де він працював. Навіть пенсійного віку Маргарита Абрамівна жартувала:
– Юначе, ви – спокусник.
Він кохав Сашку, свою дружину. Дівчисько з вітром в голові. Непосидюче, вперте, гарненьке і з якоюсь вселенською добротою в житті. Сашку знали всі пенсіонерки з її та сусіднього будинку. Комусь торбинку з крамниці допомагала нести, в аптеку збігала. Бувало, просто зупинялася, запитувала про улюблену собачку чи кішку. Пенсіонерки кликали її «донею». А місцеві пліткарки про Сашку не обмовилися жодним поганим словом.
…Інна прийшла працювати в сусіднє управління. На Степана поклала око відразу. Провела розвідку боєм: хто, звідки, сімейний статус…
Хлопець з маленького містечка. Закінчив інститут з відзнакою. Його запримітили ще коли був практикантом. Так і потрапив на роботу. Подейкують, щоправда, хтось з боку також посприяв. Одружений. Живе разом батьками дружини в двокімнатній квартирі. Дружина – бухгалтер.
Інна могла запропонувати Степанові значно більше, маючи батьків-чиновників і матеріальні статки. Залишилося тільки спокусити чужого чоловіка. І це їй вдалося.
Їхній роман тривав більше року. Інну почало це не влаштовувати. І вона придумала…
– Коханий, у нас буде дитина, – «ощасливила» Степана.
– Але ж… Як Саша? Що я їй скажу?..
– Дітей у вас немає. Отже, клопоту менше. А наш маленький хоче таточка.
Додому Степан брів, наче уві сні. Підбирав слова для розмови з Сашкою. Картав і оправдовував себе водночас: а якщо дружина ніколи не зможе завагітніти?
З кухні смачно пахло. Саша світилася від щастя. Чмокнула Степана в щоку й прошепотіла:
– Я вагітна. Кого хочеш: хлопчика чи дівчинку?
Він розгублено дивився на дружину. Окинув поглядом їхню маленьку кімнату, у якій незабаром з’явиться криклива малеча. І, опустивши очі, мовив:
– Я йду від тебе, Сашо. Інша жінка також вагітна… від мене. Я буду…
– Уже йдеш? – запитала.
Ні Саша, ні її батьки не влаштовували скандалів. Розлучення відбулося тихо і швидко. А через кілька днів Сашу забрала «швидка». Дитину вона втратила.
…Інна поспішно одружила на собі Степана. Невдовзі поскаржилася, що нездужає. Через вагітність. Теща переконала Степана, що Інні потрібне обстеження в столичних медиків. Поїхала Інна разом з матір’ю.
Степан хвилювався про здоров’я теперішньої дружини і маленького. Звістку про те, що в Саши стався викидень, переніс, на диво, легко.
Додому дружина з тещею повернулися через три тижні. Інна кинулися до Степана зі слізьми:
– Наш син… Його нема… Ти не уявляєш, що я пережила. Лікарі не змогли врятувати нашого хлопчика…
Він утішав дружину. Теща також схлипувала.
Дітей у Степана з Інною так і не було. В останні дні свого життя теща «висповідалася» перед зятем. Зізналася: вони з донькою влаштували виставу з вагітністю. Дитини Інна не очікувала. А чому донька не змогла народити – не знає. Може, через те, що гріх скоїла.
Після цієї звістки Степанові кортіло посваритися з дружиною і грюкнути дверима. Але передумав – через тестеву посаду та зв’язки, власну кар’єру і сите життя. Степан знав: йому буде непереливки, якщо посміє образити татову улюбленицю. Тим паче, після смерті дружини тесть дмухав на Інну. Образи доньки не простив би.
…Саша знайшла роботу в іншому місті. Вийшла заміж за вдівця, який залишився з маленьким сином. Вона любила своїх чоловіків, а вони шанували її.
…Степан раніше випадково зустрічав Сашу. Вона його оминала. Тоді йому було байдуже. А сьогодні…
…Не спалося. Перед очима стояла перша дружина та її син. Вишукана і щаслива. А Степанові почуття до Інни спопелило тещине зізнання. Інна відчувала чоловікову байдужість. Стала дратівливою. Скупою. Навіть для себе. Степанові вперше спало на думку: кому дістанеться цей величезний будинок, двоповерхова дача, гроші?
Над ранок у Степанів неспокійний сон прийшла Саша. І багато дітей. Вони сміялися, перекрикували одне одного, аж у вухах дзвеніло. Сняться діти – буде клопіт, подумав, прокинувшись.
– Вставай! – гукнула дружина. – Забув, що треба за розсадою на ринок поїхати? Потім перебірки залишаться.
– От, і клопіт обізвався, – мовив сам до себе.
