Оксана не знала, до кого йти зі своєю бідою. Не тому, що була одна-однісінька в усьому світі. Через натуру свою недобру. А казав же колись брат, аби приструнила дурний норов, бо хтозна, як життя поверне. От і повернуло…
Оксані дістався не чоловік, а золото. Мирослав і зарплату гідну додому приносив, і в господарці толк знав, і ніколи голосу на дружину не підвищив. Оксана хвалилася, мовляв, ось яка вона господиня. Все до ладу доведено. Правда, сама до роботи прикладалася мало. Слідкувала за собою. І переймалася, як живуть та що мають сусіди, рідня, колеги на роботі. Й заздрила… А коли чужі статки чи успіхи вже зовсім не давали спокою – капостила…
Молодшого брата не долюблювала з колиски. Сюсюкають над ним, носяться, і її, Оксану, змушують дивитися за малим. Так і росли. Ігор тягнувся до старшої сестри, а вона його відштовхувала.
Зі швагром Мирославом в Ігоря відразу склалися гарні стосунки. А з сестрою так і залишився холодильник.
Зате, коли Ігор зібрався одружуватися, Оксана не могла не кинути своїх п’яти копійок.
– Що, на добро поласився? Ну-ну, – зі злістю і заздрістю шипіла сестра. – Багаті й гарні жінки сім’ї не тримаються. Покаже хвоста твоя краля. Згадаєш мої слова…
На щастя, сестрині «передбачення» не збулися. Ігор з Оленою живуть в мирі та злагоді. Двох доньок виховують. І майже не родичаються з Оксаною.
– Як ти її терпиш? – не раз запитував Ігор у Мирослава. – Навіть не знаю, в кого Оксана вдалася. Наші батьки добрі, нікому не заздрять, не скандалять.
– Син мене в сім’ї тримає, – зітхнув Мирослав. – Якби не Славко, давно все залишив би.
…Діагноз чоловіка налякав Оксану.
– А, може, обійдеться без операції? – перепитала в лікаря.
– З онкологією не жартують. Тим паче, у випадку з вашим чоловіком.
– Але ж це так дорого…
Лікар розвів руками.
Оксана прикинула: доведеться віддати майже всі гроші, які відклали. Завела про це розмову з сином.
– Мамо, і не думай відмовлятися від операції. Тато й так тебе все життя терпів. От, і дотерпівся. Ти всіх дістала.
– Що ти таке кажеш?! Як можеш?..
– Донині вчителям соромно в очі дивитися. Забула, як в школі з усіма перескандалила? Навіть в інституті «відмітилася». Я й без твоєї «допомоги» добре вчився. А тепер не можу своєї дівчини додому привести, бо ти відразу ганж будеш шукати.
– У тебе є дівчина?
– Так. Але хай це тебе не хвилює. Майбутня невістка тобі не заважитеме. Бо з тобою ніхто не вживеться. Крім батька.
– Якщо віддамо гроші на операцію, то не буде за що тобі весілля справити.
– А я й не прошу. Дядько Ігор з тіткою Оленою допоможуть, коли треба буде.
– От, змії! Не тільки Мироська, а й тебе спокусили.
…Операцію Мирославові зробили. Трохи полегшало. Проте ненадовго. Коли недуга знову далася взнаки, Оксана в лікарні влаштувала бучу. Грозилася скаржитися в різні інстанції і навіть дійти до міністра й розповісти про непрофесійність медиків. А тим часом лікарі прогнозували: чоловікові, очевидно, потрібна ще одна операція. І сказали, у скільки приблизно вона обійдеться. Жінка аж похитнулася від почутого. Де взяти такі гроші? Якби було в кого позичити, попросити допомоги. Але…
У батьків-пенсіонерів статки скромні. До брата з братовою не піде. Може б вони й допомогли, але Оксані гонор не дозволяє «наступити на горло власній пісні».
До свого керівника на роботі також не звернеться. Петро Михайлович людина не погана. Але Оксана його так дістала… І зарплати їй мало. І скарги писала, що він, начебто, гроші розкрадає. Кілька перевірок було. Криміналу не знайшли, але нерви попсували.
Навіть, якби Петро Михайлович попросив підлеглих, аби скинулися грішми, охочих, напевно, знайшовся б мізер. Оксана багатьом насолила. А двох співробітників навіть з роботи вижила. Владислава за те, що добивалась його посади. А про Ганну розпустила чутки, начебто з шефом любов крутить. Бачила, як кілька разів Петро Михайлович економістку на роботу підвозив. Насправді ж, Ганна жила в сусідньому будинку. І випадково «зустрічалася» з шефом на автобусній зупинці. Але Оксана цього не знала.
Тепер Ганна в благодійній організації працює. Людям допомагає. Можна було б піти до неї, розповісти про Мирославову хворобу. Але…
Син пропонував дачу продати. Відмовилася. А якщо операція не допоможе? Не буде ні чоловіка, ні дачі.
– Я тобі не пробачу, якщо тато помре, – кинув тоді Славко.
…У холодну зимову ніч зболена Мирославова душа відійшла у засвіти. На похороні співчували не Оксані, а покійному.
Згодом Славко зібрав свої речі.
– Ти куди? До тієї? – з притиском запитала Оксана.
– До бабусі з дідусем. У них поживу. А з «тією», як ти кажеш, одружимось після роковин за татом.
…Оксана не поспішала додому. В квартирі порожньо. От і цієї п’ятниці засиділася на роботі. Думки різні в голову лізли. Не почула, як прибиральниця зайшла.
Іванна Іванівна була чи не однією людиною в колективі, яка могла сказати Оксані в очі все, що думала. Втрачати пенсіонерці, крім швабри і відра, нічого. Хоча, як жартувала, шанує свою «посаду», бо вона «підгодовує» її мізерну пенсію.
– Добрий вечір, – привіталася Іванна Іванівна. – Ви б додому йшли, Оксано Тадеївно. Вдень розвезло, тепер підморожує. Слизько буде. І сніг починає подати.
– Та я ще роботу маю.
– Ага, роботу! Додому вам іти не хочеться. Зле, коли нема з ким словом перекинутись. Ви пробачте, горе у вас, але поясніть: чому ви така?
– Яка?!
– А то не знаєте. Інший на місці Петра Михайловича вже давно вас звідси… Але ж розуміє, що ви його доконаєте, якби так вчинив. Та й добряк він. От і терпить. Всі терплять. А ваш чоловік, Царство йому Небесне, більше не міг терпіти. Скоро Прощена неділя. Люди просять один в одного вибачення за образи та гріхи. То й вам годилося б…
Оксана, одягаючи на ходу пальто, поспішила з кабінету.
У Прощену неділю згадала слова Іванни Іванівни. Просити вибачення? З якого дива? Вона нікому нічого не завинила. А от їй…
Під вечір зателефонував Славко:
– Прости мені, мамо, і я тебе прощаю…
– А я ні! – випалила й вимкнула телефон…
