Негода розгулялася не на жарт. Вітер із неймовірною силою підбирав усе на своєму шляху. Не щадив ані дерев, які виривав з корінням, ані дахів людських будинків, шифер з яких із тріскотом падав додолу.
Вже наступного дня, коли вітер стих і про вчорашню негоду нагадували хіба що викорчувані дерева (бо дбайливі господарі ще з досвітку взялися чинити дахи і наводити лад на подвір’ях), яскраво світило сонечко, яке наче вселяло в людей оптимізм та віру в те, що все буде добре.
Невесело було лишень Марії. По-перше, їй нікому було полагодити дах, замінивши на ньому п’ять чи шість листів шиферу. Та й, що говорити, і ні за що. Останні гроші вона віддала цього тижня за євровікна, які, Богу дякувати, ще не встановлені, а то й ті могли постраждати. Бо із шести стареньких дерев’яних вікон під час негоди вціліло лише два.
Пару хвилин позойкуючи, Марія взялася за роботу. Знайшла у коморі залишки клейонки, декілька штапиків. Взяла до рук молоток та цвяхи і стала забивати віконні рами, крізь які вчора вітер розгулював по кімнатах її невеличкої хатини. Сяк-так «підлатавши» вікна, Марія усміхнулася. Все-таки добре, що євровікна їй ще не встановили. Мабуть, чекати їм у сінях, спертими на стіну, до погожих днів. А от що із дахом їй робити, уявлення не мала.
Син із невісткою ще не скоро приїдуть. У них відпустка лишень за декілька місяців, а живуть далеченько. Та й не розповідатиме їм Марія про це. Навіщо засмучувати. У них своїх щоденних клопотів вистачає.
– Дай, Боже, щастя, – привітався до Марії сусід Степан. – Не переймайся ти так. Зараз усе полагодимо. От тільки завершимо перекривати дах у баби Ніни.
– Та в мене і нічим перекривати його. Грошей на шифер зовсім не маю, а до авансу ще тиждень чекати, – понуривши голову, пробурмотіла Марія.
– Тоді щось придумаємо, – якось обнадійливо, підморгнувши, продовжив розмову Степан.
Вже за півгодини Степан стояв на порозі із необхідними інструментами та матеріалами. В поміч він покликав ще двох сусідів, які вже справилися з наслідками стихії у власних помешканнях.
Марія усміхнулася. Вона наготувала чимало всілякої смакоти, поки сусіди чинили дах. Скоро впоравшись і смачно пообідавши, вони подякували і пішли по домівках. Лише Степан затримався.
– Не знаю, як маю віддячити. Так добре жити по-сусідству із такими доброзичливими людьми, – щиро і без перебільшення завела мову Марія.
– Маріє, я от подумав, – повільно заговорив Степан, наливши у склянку води, яку в ту ж мить спорожнив. – Ми знаємо один одного багато років. Ти – вдова, я – вдівець. Хоч ми ще не старі, але кому ми потрібні. Діти далеко і твої, і мої. Тяжко самотою жити в світі. А разом воно якось і веселіше. Є з ким поговорити, порадитись. То як, ти згодна?
Марія не сподівалася почути такі слова. Хоч знає, що Степан – добрий чоловік і руки має золоті – все вміє зробити. Ніколи не думала, що її знову покличуть заміж, ще й так незвично. Вона була не проти. Сусід давно симпатизував їй, та й вона йому, виявляється, не є байдужою. Жінка його годуватиме смачними стравами, бо хіба він сам для себе щось готує? А Степан наведе лад на її обійсті, яке давно потребує вправних чоловічих рук, та й вікна вставить до приїзду дітей. Марія думає, що вони не заперечуватимуть цим стосункам. Марія та Степан замолоду чимало пережили, тож, напевно, як ніхто, заслуговують на щастя, навіть у полудні віку.
