Серце не обманеш

Серце не обманеш

Годинник безжалісно своїм «тік-так» відміряв її час, наближаючи вже не години, а  хвилини до запланованої зустрічі із коханим. Серце невпинно калатало, уривками снували в голові фрази, які намагалася зібрати в єдино правильні підібрані слова. Знала, що ця зустріч буде останньою, але хотіла зробити її менш болісною, щоб, як не залишитись друзями, то, бодай, не стати ворогами. Правди не збиралася йому говорити. Вважала, що так буде краще, насамперед, для нього. Скаже, що покохала іншого, що виїжджає з ним за кордон, хоч як би це важко для неї і її Михайла не було. Краще зараз розійтись, бо чим далі, тим болючішим буде розлука. Поки вони ще не одружились, поки можна відмінити весілля, вона зобов’язана це зробити, хоч так сильно кохає його.

Витираючи сльози, які безперестанно котилися з її очей, Марія постановила собі, що буде сильною, мусить пройти крізь усі випробування, що будуть попереду… без нього. Він, кого вона так любить, має право на щастя і не повинен обтяжуватися тягарем її важкої хвороби.

– Прости мені, Михайлику. Я… я покохала іншого, – не говорила, а силою видавлювала із себе слова Марія при зустрічі з коханим. – Я скоро поїду далеко, а ти – будь щасливий.

Сказавши це, дівчина швидко побігла до своєї зупинки. Боялася, що він засумнівається у правдивості її слів, що намагатиметься повернути її. Вона б розплакалась і він все зрозумів би. Ні, буде краще так, як вирішила вона.

Марія їхала у напівпорожній маршрутці і світа Божого не бачила за сльозами, що заливали обличчя і скапували на підлогу.

За вхідними дверима квартири на Марію чекала валіза, зібрана заздалегідь, а у боковій кишеньці – квиток на літак до Німеччини. Там Марія ще раз пройде повне обстеження, і вже потім розпочне лікування, якщо, звісно, воно їй допоможе. Марія в це щиро вірила, однак, як це притаманно кожній звичайній людині, нотки сумніву закрадалися.

Там, у просторій і світлій лікарняній палаті німецької клініки, у Марії було багато вільного часу. Вдосталь, щоб подумати, згадати, помріяти. Як не старалася, ніяк не могла прогнати думок про Михайла: як він? Що з ним? Як пережив їхню останню зустріч? Можливо, знайшов іншу… Від цих думок їй було так гірко і важко на душі, однак змінити нічого не могла чи, швидше, не хотіла.

Час невпинно втікав. Передові технології та професіоналізм німецьких світил медицини зробили неймовірне: поступово важка Марійчина недуга почала відступати. Набираючи з новими силами життєвої енергії, дівчина поверталася до звичного русла. Щоденні прогулянки на свіжому повітрі повернули рум’янець її бліденькому личку.

За декілька місяців, повністю одужавши, Марія стояла в аеропорту з квитком у руках додому.

Хвилювання переповнювали її. Найбільше боялася зустрітися бодай поглядом із Михайлом. Вона винна перед ним, бо приховала справжню причину своєї «втечі», обманувши. Не хотіла говорити правди й зараз, щоб не руйнувати його нового життя, бо була впевнена, що він знайшов іншу.

Ідучи вулицями рідного міста, двоякі почуття переповнювали її: хотілося то плакати, то сміятися. Раділа, що знову повернулася до рідного краю, але з кожним пройденим кроком розуміла, що важко їй буде забути Михайла. Тут все нагадувало про нього. У тому парку вони познайомились, а ось тут, сидячи на лавочці, він їй вперше освідчився, а тут, біля старого кремезного дуба, він вперше поцілував її…

Якась магнетична, незрозуміла сила повела Марію до того дуба. Це було тільки їхнє з Михайлом місце, де вони часто зустрічалися, де коханий призначав їй побачення.

Підійшла ближче і побачила Михайла, який, присівши біля їхнього дерева, вдивлявся вдалечінь. Дівчина вже було повернулася, щоб втекти, як і тоді, без обґрунтованих пояснень, однак хлопець, почувши шурхіт минулорічного осіннього листя, повернув голову у її бік і, зірвавшись з місця, наздогнав Марійку.

– Знову втікаєш? – з образою та невимовним болем у голосі запитав він. – Як живеш, може, вже заміж вийшла?..

Марія не знала, що відповісти, лиш винувато опустила очі.

– Навіщо ти так зі мною? Я ж тебе так любив… Вже, мабуть, нікого і ніколи так не полюблю, – сказав і пішов.

Якусь хвилину-дві у сум’ятті думок і ваганнях, мов вкопана, Марія стояла на тому ж місці. Його постать віддалялася, а вона не знала, як правильно поступити.

– Слухай свого серця, – подумала вголос. – Ти вже одного разу зробила помилку, прислухавшись до голосу розуму, а не серця.

Як і тоді, коли в думках добирала потрібні слова, щоб назавжди попрощатися, Марія не знала, що скаже коханому, але в одному була переконана: тепер вона не повторить своєї помилки, бо серце не обманеш…





Loading...


Схожі публікації

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

shares