Для більшості українців Болгарія асоціюється з морем. Її курорти вже давно стали улюбленим місцем відпочинку для наших туристів. Дешево й сердито. Але тамтешні пляжі – це аж ніяк не все, чим може бути цікава для гостей країна.
Набагато рідше українці приїздять у столицю Болгарії – Софію. А між тим, саме там можна побачити один із найгарніших пам’ятників Тарасові Шевченку, випити кави у місці, де любили бувати Леся Українка й Михайло Драгоманов. Відвідати площу, на якій стоять одразу чотири храми різних віросповідань – навряд чи у світі є ще одне таке місце. У холодний вечір можна погрітися біля термальних джерел і, звичайно ж, скуштувати найкращі страви болгарської кухні, відчувши себе Гулівером у країні велетнів.
У метро – стародавні міста
Софія – одна з наймолодших європейських столиць і водночас одне з найдревніших міст у Європі. Спуск у столичне метро – це спуск у лабіринти часу. У підземних переходах за склом можна оглянути руїни римського міста, спадкоємця ще давнішого фракійського поселення Сердіка, що стояло на місці нинішньої столиці Болгарії.
Блукаючи Софією, натрапиш на численні храми, які нікому й на думку не спало руйнувати навіть у часи “будівництва світлого майбутнього”. Без сумніву, найвеличнішим у місті є собор Александра Невского, збудований на пам’ять про всіх загиблих у російсько-турецькій війні. Собор є другим за величиною на балканському півострові, після собору в Белграді, і вміщує понад 5 тисяч осіб.
Є в Софії місце, яке називають площею Толерантності. На ній розміщені католицький костел, православна церква, іудейська синагога та мусульманська мечеть, які мирно співіснують у самому центрі міста.
Сталінські забудови і ЄС
Але все ж таки, не дивлячись на те, що в Софії збереглося багато свідчень її давньої історії, з часом місто дещо втратило колишню велич. Болгарія розвивалася соціалістичним шляхом аж до кінця 1989 року, коли вийшла з-під впливу СРСР. Вишукані храми й невеликі котеджі, які вціліли під час Другої світової війни, обступили сталінські забудови. Сьогодні багато житлових будинків потребують реставрації. Самі ж болгари жартують, що у вітряний день ходити під балконами лячно – дивись, от-от відірветься штукатурка.
Велика кількість обдертих фасадів пояснюється просто: разом із квартирою у Болгарії купують і частину сходів, коридору й зовнішніх стін. Доглядати це, відповідно, має вже не держава, а новий власник. Люди, проте, не поспішають витрачати свої кошти на ремонт. Квадратний метр житла у Софії сьогодні коштує щонайменше 800 євро. Сама ж країна – одна з найбідніших у Євросоюзі й має безліч проблем, схожих на наші.
Для туристів у цьому теж є певні плюси. Наприклад, ціни. Тут гість може дозволити собі куди більше, ніж багато де в Європі.
Загалом після вступу в ЄС у 2007 році в Болгарії зросли соціальні стандарти. Мінімальна зарплата в країні сьогодні становить 340 левів – близько 170 євро.
На запитання про те, що змінилося найбільше, болгари з властивим їм гумором відповідають: стали менше красти. Корупція є, але в менших масштабах, фінансові потоки контролює європейська спільнота. Водночас ставлення до законів у Болгарії й досі багато в чому ілюструє вислів – “по-болгарено”. Тобто зробити все так, щоб можна було його обійти.
“Циганське питання”
Болгарія – країна невелика, тут мешкає близько 6,5 мільйонів людей. Багато мешканців повиїжджали, зокрема в Західну Європу – на роботу.
Нині в Болгарії живуть представники різних етносів і національностей. Проте якщо одні мирно співіснують на одній території, то з іншими періодично спалахують конфлікти. Це стосується, зокрема, ромів. Так зване “циганське питання” є майже в кожній балканській країні, і Болгарія – не виняток.
Формально роми мають такі ж самі можливості, як і інші громадяни країни. Разом з тим, велика кількість із них користуються соціальною допомогою як малозабезпечені й живуть за рахунок виплат від держави.
Напіврозвалені хати із захаращеними подвір’ями, у яких нерідко мешкають такі сім’ї, можна зустріти навіть поблизу центру Софії. Промовиста деталь, яка привертає увагу туристів, – супутникова антена, прилаштована на дірявому даху.
Майдан згуртував українців і в Софії
Українців у Болгарії лише офіційно – близько 3 тисяч. Вони “розпорошені” по різних містах, одна з найбільших общин – у столиці. Зустрічаються разом, щоб відзначити пам’ятні дати, а тепер також допомагають бійцям АТО на Сході.
Олена Коцева, голова Союзу українських організацій у Болгарії “Мати Україна” , розповідає, що після Майдану громада згуртувалася. Проте, каже вона, пояснити болгарам, чому люди в Києві вийшли на протести, було дуже складно.
– Коли почався Майдан, вся Європа, і в тому числі Болгарія, мовчала. Вони не розуміли, чому піднявся Київ. Ми, кілька людей, щодня виступали тут на місцевих телеканалах. Мені маленька онука вже навіть казала: бабусю, коли ти знову прийдеш до нашого телевізора? Я працювала перекладачем, поширювала різні статті з України. У Софійському університеті Кирила і Мефодія є кафедра української мови, то допомагали студенти. Коли переклали ті драконівські закони Януковича, то люди тут взялися за голову, і почали підтримувати. Зараз багато болгар читають про події в Україні, і в нас вже великі групи прихильників. Але поки Україна не почне називати події в державі справжніми іменами, що це загарбницька війна з боку Росії, не буде розуміння. Політика Кремля тут доволі відчутна. Чимало ЗМІ контролюють росіяни, по всій Болгарії доступне російське телебачення. А коли кілька років тому ми спробували долучити до кабельних програм українські телеканали, скрізь захотіли грошей.
Болгарський Кобзар для АТО
Сьогодні у Болгарії продають “Кобзар” Тараса Шевченка, аби на виручені кошти допомогти бійцям в АТО. Презентація збірки, виданої цього року українською і болгарською мовами, відбулась у Софії в приміщенні Академії наук на початку грудня. За словами Олени Коцевої, наклад невеличкий – всього 400 примірників. Кожен продають по 10 євро. Усі гроші планують передати на допомогу українським військовослужбовцям.
Є в українців у Софії “свої” місця, де вони найчастіше збираються. Одне з них – пам’ятник Тарасові Шевченку, на якому Кобзар зображеним молодим. Діаспора не пожалкувала грошей та часу на довгі переговори з владою, і скульптуру розмістили на одній з центральних вулиць міста.
Неодноразово бувала в Софії Леся Українка, гостювала місяцями, допомагала дядькові – Михайлові Драгоманову – упорядкувати бібліотеку. Відомий український вчений приїхав сюди 1889-го на запрошення уряду Болгарії та очолив в університеті кафедру всесвітньої історії.
У той час наукове товариство, творчі люди збиралися в одному з будинків у центрі Софії. У листах Лесі Українки можна знайти спогади про ті вечори. “Коли збираються наші, то говорять десятьма мовами одночасно”, – писала вона.
Сьогодні на цьому місці – популярна болгарська кав’ярня. А от будинок, у якому жив Михайло Драгоманов, не вцілів до наших днів. Однак на фасаді сусідньої споруди є пам’ятна табличка, яка нагадує, що тут жив відомий українець.
Похований він на місцевому кладовищі в Софії. Під зливою з градом студенти несли позолочену олов’яну труну 54-річного Драгоманова, вкриту квітами. Михайло Петрович заповідав, щоб його не відспівував “небритий московський піп“, тому поховали його за протестантським обрядом.
Поруч з ним розташована могила ще одного відомого українця – уродженця Тернопільської області Михайла Паращука. Скульптор із села Варваринці був відомий у Болгарії і навіть заснував там мистецьку школу.
Незвичайна столиця
Жителі Софії люблять своє місто і на загал справляють враження спокійних і життєрадісних. Чого вартують лише місцеві страви – такою смачною кухнею може похвалитися далеко не кожна країна. Вражають і розміри смаколиків. Півкілограмова порція салату в ресторані – звична справа.
Своєрідна візитівка Болгарії – червоний перець і троянда. Сувеніри й вироби з них, а ще місцевий рахат-лукум, і везуть найчастіше туристи додому.
Можливо, не всі мандрівники побачать у столиці Болгарії те, на що сподівалися. У місті з такою символічною назвою уява малює дивні сюжети, які, проте, не завжди справджуються. Софія не схожа на Львів, Краків, Варшаву, Прагу. Вона сповільнена і заглиблена в себе. Мабуть, головна привабливість цього міста – його багатогранність і справжність. А тому сюди хочеться повернутися.
Антоніна БРИК.
