Від проголошення Незалежності до визнання першою іноземною державою минули довгі 99 днів. І мало хто знає, що в цей час коїлося за дипломатичними кулісами.
Наприклад, держсекретар США Джеймс Бейкер висунув п’ять умов для визнання нових держав і лякав президента Буша, пише газета “Експрес”.
…Кияни ще ніколи не бачили так багато лідерів західних держав, як у ті місяці — перед проголошенням Незалежності 24 серпня 1991 року. У столиці тоді ще Української РСР побували прем’єр-міністр Великої Британії Маргарет Тетчер, канцлер Німеччини Гельмут Коль та президент США Джордж Буш-старший. Побували, щоб… запобігти появі Української держави.
Тетчер і Буш виступили з категоричними політичними промовами, в яких закликали українців отямитися і підписати новий Союзний договір, який запропонував Горбачов. “Залізна леді”, виступаючи у Верховній Раді, порівняла Україну з Каліфорнією, що не може відділитися від США. А промова американського лідера в Києві 1 серпня 1991 року дістала потім на Заході знущальну назву “котлета по-київськи”…
І що ж? 24 серпня 1991 року українські парламентарі начхали на повчання високоповажних друзів радянського президента Горбачова і шанс створити свою державу не прогавили. Але одна річ проголосити і зовсім інша — дістати визнання нової держави від цілого світу. Із перших же днів після проголошення почалася велика битва на дипломатичному фронті, про яку українці й досі мало що знають.
Довгі 99 днів Україну не визнавала жодна країна світу.
З допомогою людей, що були безпосередньо причетні до масштабної дипломатичної гри упродовж серпня — грудня 1991 року, сьогодні ми вперше відхиляємо завісу над багатьма таємницями того часу.
Докладно про події тих днів нам розповіли перший Президент України Леонід Кравчук, тодішній міністр екології, а потім посол України у провідних державах Юрій Щербак, косультант МЗС у 1991 році, згодом представник України при ЄС і НАТО, доктор юридичних наук Володимир Василенко. Деякі штрихи вдалося додати з інтерв’ю першого міністра закордонних справ Анатолія Зленка, даного в середині 1990-х років діаспорному проекту “Розпад Радянського Союзу. Усна історія Незалежної України. 1988 — 1991”.
— А справді, чому світ визнав Україну не одразу, а тільки у грудні?
Л. Кравчук: — У світі напрацьовано традицію об’єктивних передумов, за яких визнають нову державу. Ніхто не може схилити уряди світу до такого визнання, якщо це не відповідає актуальним нормам міжнародного права.
Нагадаю, за півроку до ухвалення Акта проголошення незалежності, 17 березня 1991 року, відбувся всесоюзний референдум, на якому людям поставили хитромудро-маніпулятивне запитання: “Чи вважаєте ви за необхідне збереження Союзу Радянських Соціалістичних Республік як оновленої федерації рівноправних суверенних республік, у якій будуть повною мірою гарантуватися права і свободи людини будь-якої національності?”
Ми рішенням українського парламенту включили ще одне запитання: “Чи згодні ви, щоб Україна була у складі Союзу Суверенних Республік на підставі Декларації про державний суверенітет України”.
Як наслідок, 70,2% тих людей, що проголосували на території Української РСР, сказали “так” Союзу, якщо він буде такий прекрасний, як описано в запитанні. І понад 80% дали керівництву України мандат на переговори щодо такого союзу, в якому статус нашої країни буде визначено на тому рівні, котрий у 1990-му визнали Декларацією про державний суверенітет.
Згідно з нормами міжнародного права, Верховна Рада не могла своїм рішенням змінити пряме рішення народу на референдумі.
— Саме тому, проголосувавши 24 серпня за Акт проголошення незалежності, парламент призначив на 1 грудня ще один референдум — щодо його підтвердження?
Л. Кравчук: — Я це ініціював, бо інакше новопостала держава не здобула б належного юридичного і політичного фундаменту. Через це були б великі проблеми з міжнародним визнанням, а Москва довічно розігрувала б сценарій про “хунту”, яка ухвалила рішення всупереч юридично зафіксованій волі народу.
1 грудня люди дістали можливість повторно визначитися, беручи до уваги всі нові обставини. А доки не було результатів референдуму, жодна країна світу не мала підстав для офіційного визнання держави.
— Коли ж почалася дипломатична робота, щоб домогтися визнання?
А. Зленко: — Я дуже добре пам’ятаю цей день: чудовий сонячний день 24 серпня. Тоді прибули в Україну голова Генеральної Асамблеї Гідо де Марко, віце-прем’єр-міністр і міністр закордонних справ Мальти. Ми його спеціально запросили в Україну в цей момент. Виходили з чого? З головного: перебування голови Генеральної Асамблеї ООН на території України за будь-яких подій втягує таким чином Організацію Об’єднаних Націй у ці всі події. І ми таким чином стаємо вже міжнародним суб’єктом у разі якихось непередбачуваних подій. Тут ми грали однозначно.
Тож перший іноземець після проголошення Акта незалежності, що зайшов до кабінету голови Верховної Ради, — це був голова Генеральної Асамблеї ООН.
Ю. Щербак: — Найпершим напрямком, на якому ми мали максимально просунутися, була Москва, бо на неї на той час орієнтувалися уряди світу. Ми розуміли, що перебуваємо в новій історичній ситуації, хоча всі державні інститути Радянського Союзу далі функціонували.
Як член опозиційної групи Сахарова у Верховній Раді СРСР я відразу поїхав до Москви і на засіданні союзного парламенту зачитав документи української Верховної Ради про Незалежність. Поки їхав, у поїзді перекладав текст російською. Коли зачитав там — це був шок. Треба розуміти, що на той час інформація поширювалася значно повільніше, ніж сьогодні, — не було інтернету, а телебачення і радіо, в основному, були державні…
Крім вузького кола найвищої влади у Кремлі, більшість людей і в союзному парламенті, і загалом на теренах Союзу до кінця не усвідомлювали всієї повноти нашого рішення, не розуміли, що Україна реально виходить із СРСР. Коли ж я прочитав, ненадовго запала цілковита тиша. Шок. Горбачов вибіг кудись із-за столу президії — кажуть, у нього приступ гіпертонії був, і йому терміново зробили укол. А оскільки була пряма трансляція засідання, то цей виступ став першоджерелом і для всього населення Союзу.
Коли я йшов із трибуни на своє місце, в залі здійнявся шум: пригадую, один із найліберальніших політиків Анатолій Собчак, з яким ми були у гарних особистих стосунках, гукав мені: “Все одно ми повинні бути разом! Ми повинні! Не забувайте!”
— А як реагувала решта московського політикуму?
Ю. Щербак: — Павло Вощанов, речник Єльцина, 27 серпня оприлюднив заяву про те, що Росія “залишає за собою право порушити питання про перегляд кордонів” колишніх радянських республік. До Києва вирішили відправити представницьку делегацію на чолі з російським віце-президентом генералом Руцким.
Ми летіли до Києва 28 серпня одним літаком, і, пригадую, дорогою Руцкой бравував у стилі “Да что ви начінаєтє тут!..” Але коли приїхали, він ще по дорозі на Печерськ побачив велелюдні колони демонстрантів, а коли під’їхали до Верховної Ради, то її будівля просто тонула в людському морі. Звичайно, ці люди прийшли насамперед на заклики політиків із національно-демократичного табору у Верховній Раді, але також сприяв цим акціям голова Верховної Ради Леонід Кравчук. Він знав, що з Москви приїдуть викручувати руки, і хотів мати на що опертися.
Це вдалося. Було очевидно, що Руцкой вражений. Переговори, в яких я теж брав участь, почалися близько 19-ї години і тривали до 2 — 3-ї ночі. Він постійно бігав дзвонити пояснювати все Єльцину і радитися. Урешт-решт узгодили дуже миролюбне комюніке. Члени російської делегації навіть для годиться покритикували єльцинського прес-секретаря за його заяву — анонс територіальних претензій.
— Чому Єльцин дав своїй команді вказівку діяти саме так?
Ю. Щербак: — Я думаю, із розповідей Руцкого він переконався у незворотності рішення України і вирішив розіграти це як карту у своїх інтересах — став своїми контактами із Заходом підважувати позиції центрального керівництва СРСР. Так дипломатична гра стала багатовимірною — паралельно тривала дискусія щодо потенційного визнання єльцинської Росії як правонаступника СРСР.
Насправді він не хотів української незалежності й потім зробив чимало кроків для максимального повернення України у російську сферу впливу. От тільки у 1990-х йому не вдалося втілити схему, яка у 1917 — 1922 роках вдалася Леніну — визнання України незалежною із подальшим її нібито добровільним поверненням до складу оновленої Російської імперії.
— Що тим часом відбувалося на західному напрямку?
Ю. Щербак: — Пам’ятаю перший історичний візит до Польщі — ми полетіли туди через кілька днів після проголошення Незалежності. У складі делегації були Дмитро Павличко, який очолював комісію із закордонних справ Верховної Ради, Борис Тарасюк (він ще не був навіть заступником міністра закордонних справ) та низка посадовців МЗС середньої ланки. Нас вразило, що у варшавському аеропорту польська сторона зустріла нас із синьо-жовтими прапорами. Павличко був просто в екстазі: “Юрко, дивися! Дивися! Чи могли ми собі колись уявити ці прапори у Варшаві?”
Ми тоді зустрілися з багатьма урядовцями. Міністр закордонних справ Кшиштоф Скубішевський пояснював нам, що до референдуму Польща не зможе визнати Україну. Я йому тоді кажу: пане міністре, але це ж недобрий політичний знак буде, якщо ми повернемося з порожніми руками. Треба придумати якусь форму підвищення рівня відносин. Він довго радився з юристами міністерства і повідомив, що знайшов таки спосіб. Генеральному консулу Польщі у Києві надали статус спеціального посланника — представника уряду. Це був дуже важливий для нас жест, адже він означав, що Польща реагує на Акт проголошення незалежності України як на юридичний факт, а значить, має намір повноцінно визнати нашу державу після 1 грудня.
А. Зленко: — Наприкінці вересня я приїхав в ООН, виступив на сесії Генеральної Асамблеї.
Я провів зустрічі й був прийнятий вперше в Державному департаменті США… Мене прийняв держсекретар Бейкер і всі його заступники. На цій бесіді був я, був Удовенко Геннадій Йосипович, мої деякі співробітники. І дуже важкі розмови були. Уже Акт проголошено, хоча ми в Союзі, і їх почали турбувати такі питання, як ядерна зброя, наше ставлення до договору про збройні сили і озброєння в Європі…
Ю. Щербак: — Як свідчать опубліковані спогади американських політиків, дуже активним опонентом визнання незалежності України був саме тодішній державний секретар Джеймс Бейкер. Він прямо намагався залякати президента Буша репліками на кшталт “Невже ви хочете отримати одночасно 15 нових держав із ядерною зброєю?”
В. Василенко: — Була Декларацiя п’яти принципiв Бейкера, озвучена як умова визнання нових держав на випадок розпаду СРСР ще до нашого 24 серпня. І там були певнi вимоги до того, якi держави буде визнано, яким державам буде надано пiдтримку i допомогу. В числi цих принципiв фiгурувало: повага до прав людини, повага до нацiональних меншин, вiдсутнiсть територiальних претензiй, етнiчних конфліктів i вiдмова вiд ядерної зброї.
— Чи дало українське керівництво офіційні запевнення Заходу, що ми справді станемо без’ядерною державою?
Л. Кравчук: — Питання ядерної зброї — це окрема велика тема… А бути визнаною світом — це було природнє право української держави. Ніяких ультиматумів нам не ставили, і на ніякі ультиматуми ми не піддавалися.
В. Василенко: — 22 вересня — 3 жовтня 1991 року відбувся візит голови Верховної Ради України Леоніда Кравчука до Канади і США. І, як мені відомо, під час цього візиту Леонід Кравчук чітко сказав американській стороні, що ми діятимемо так, як передбачено Декларацією про державний суверенітет, тобто будемо без’ядерною державою (у сенсі озброєнь). Потім у жовтні позиція про без’яденрний статус була ще підтверджена спеціальною заявою Верховної Ради.
Ю. Щербак: — Насправді процес не був такий гладкий. З американцями на різних рівнях відбувалися складні переговори. Пригадую, як восени приїхала делегація Ради національної безпеки США. Ми із Дмитром Павличком зустрічалися з ними. Їх дуже турбувало питання майбутнього ядерної зброї, що стояла на чергуванні в Україні. І що ж? Павличко як голова комісії Верховної Ради у закордонних справах заявив їм категорично: розміщена в Україні ядерна зброя має перейти в наші руки. Члени американської делегації були явно перелякані цією заявою.
— Як свідчать стенограми Фонду Горбачова, увесь вересень, жовтень і частину листопада Буш, прем’єр Іспанії Гонсалес, президент Франції Міттеран підтримували радянського президента в намаганні зберегти СРСР. Це була фальш?
Ю. Щербак: — Аж ніяк! Мабуть, єдиною державою на Заході, яка чи не відразу чітко визначилася, що визнає українську державу, була Канада. Тамтешній дипломат, майбутній посол Канади в Україні Роман Ващук в одному з інтерв’ю розповів, що прем’єр-міністр Браян Малруні, зустрічаючись із президентом США Бушем наприкінці серпня, заявив йому, що Канада поважатиме позицію українців, яку ті висловлять на референдумі.
Ми мали контакти з представниками української діаспори у США. І це також мало вплив. 2 — 3 листопада наступного року мали відбутися вибори президента США та до палати представників Конгресу. У листопаді 1991-го, за кілька тижнів перед референдумом, репрезентанти нашої діаспори прийшли до Джорджа Буша-старшого і коректно, але досить прямо сказали: українська громада традиційно підтримує республіканців, і якщо вони й наступного разу хочуть мати голоси українців, то мають визнати Україну. Він їм пообіцяв: “Якщо результати референдуму будуть недвозначними, то я визнаю”.
Контакти з представниками інших західних урядів показували, що вони від стану розгубленості поступово зміщуються до тієї ж позиції: “Якщо результати референдуму будуть недвозначними…”
Але чітких гарантій щодо цього представники провідних держав Заходу уникали як могли.
— Чому ж у грудні настав перелом?
Л. Кравчук: — По-перше, результати нового референдуму 1 грудня перебили цифри від 17 березня та раз і назавжди позбавили опонентів української Незалежності змоги озброїтись юридичними аргументами супроти цього рішення. За Незалежність проголосувало 90,32% тих, хто взяв участь у голосуванні (супроти 70,2% за оновлений Союз у березні), притім участь у голосуванні взяли 84,18% (у березні на дільниці прийшли 83,5%).
І хоча юридично це не має значення, але політично важливим був ще один результат: якщо в березні не всі області проголосували за оновлений Союз, то в грудні за Незалежність висловилися всі регіони — всі області, Автономна Республіка Крим, міста Київ та Севастополь.
В. Василенко: — Ці результати вразили світ. Вони позбавили козирів Горбачова та його партнерів у західних столицях, натомість розв’язали руки прихильникам визнання незалежності України у західних політичних елітах.
Л. Кравчук: — Друге. 1922 року був утворений Радянський Союз. З юридичного погляду до оформлення цього рішення є великі запитання. Але після кільканадцяти років функціонування та держава була визнана цілим світом і проіснувала майже сім десятиліть.
Конституція СРСР містила статтю 72: “За кожною союзною республікою зберігається право вільного виходу з СРСР”. Однак ніяких законів та підзаконних актів, які показували б механізм для здійснення цього конституційного права, у Союзі не було. Як наслідок, ми постали перед юридичною колізією: є постанова Верховної Ради про Незалежність, є результати референдуму 1 грудня, але має бути знайдено юридичну формулу для виходу з СРСР. Притім бажано таку формулу, яка була б прийнята іншими суб’єктами Союзу.
Власне, на нашій із президентом Росії Борисом Єльциним і головою Верховної Ради Білорусі Станіславом Шушкевичем зустрічі 7 — 8 вересня була розв’язана ця колізія. Позаяк саме ці три республіки 1922 року зафіксовано як засновників СРСР (четвертий засновник — Закавказька республіка — вже не існував у 1991-му), то сторони підписали Угоду про створення СНД, у якій як засновники СРСР констатували: він “як суб’єкт міжнародного права та геополітична реальність припиняє своє існування”. Притім сторони “визнають та поважають територіальну цілісність одна одної та недоторканність існуючих кордонів”.
В. Василенко: — Щодо створення СНД, то факт її появи на місці СРСР мав, з одного боку, забезпечити так зване цивілізоване розлучення сторін, а з другого — пом’якшити сприйняття факту зникнення Союзу тими впливовими силами імперії, які ще мали серйозні можливості для протидії її розвалу. Сторони також домовилися залишити наразі спільний контроль на ядерним арсеналом на всій території дотеперішньої держави.
Цим порозумінням укупі з надзвичайним результатом референдуму 1 грудня розвіяно всі найбільші страхи Заходу з приводу появи незалежної України — на нашій території не передбачалося громадянської війни через різне бачення майбутнього країни, Росія також зобов’язалася поважати чинні кордони, а не воювати, ядерна зброя за взаємною згодою залишилася в управлінні того самого командного центру.
А 21 грудня лідери інших республік СРСР підписали Алма-Атинську декларацію, якою приєдналися до всіх біловезьких домовленостей.
На три дні настала пауза у питанні визнання нашої держави. А на четвертий день США визнали Україну. Із цього моменту визнання посипалися як із рогу достатку — впродовж одного тижня про визнання оголосила 21 держава, майже вся Європа, Китай…
— Леоніде Макаровичу, ви пригадуєте, як відбувалися перші два визнання 2 грудня?
— Так. Спецпредставник Польщі вручив документ про визнання міністрові закордонних справ Анатолію Зленку у приміщенні МЗС. А генконсул Канади Нестор Гайовський приїхав уже ввечері. Він попросив про можливість вручити документ особисто новообраному Президентові. Вже був вечір — Зленко зателефонував мені, і я запросив їх у заміський будинок, в якому проживав.
Коли канадієць приїхав до мене у заміську резиденцію, то офіціозом не обмежувалися — прийнявши документ про визнання, я запросив гостя до столу. Серед вагомих за посадою осіб був на цій зустрічі не тільки міністр закордонних справ Анатолій Зленко, а й голова комітету Верховної Ради у закордонних справах Дмитро Павличко. Настрій розмови був надзвичайно піднесений, усі тішилися й висловлювалися про майбутнє нової держави з великим оптимізмом.
