Відколи я пам’ятаю себе, із раннього дитинства біля мого ліжка на столі завжди стояв літровий бутлик солоної води. Проблеми з тиском були далеко не основними у букеті хвороб, що підкидало мені життя. Іноді було відчуття, що усі недуги на світі я повинен мати у запису історії хвороб…
І все це розділяла найрідніша для мене людина – Мама. Коли я лягав у ліжко, коли просинався від того, як кров заливала обличчя і не давала вільно дихати, – вона завжди була поруч. У неї вистачало часу і на господарство, і на роботу, і на мене … Я дуже мало пам’ятаю приємних чи веселих моментів, пов’язаних із мамою у своїм дитинстві. Справа у тім , що вона залишила цей світ, коли мені було лише 10, а їй – 31 рік. Діагноз …. рак.
Я пам’ятаю мамину колискову, а на руці – наперсток для вишивання… І знову цей бутлик із солоною водою…
Копирсаючись у спогадах про щось смачне, у мене солона вода забирає на себе половину страв. Морозиво, хліб із маргарином, поверх посипаний цукром, вареники і паляниці з молоком – от і всі спогади. Так, звичайно, що їжі було більше і, щоб не лукавити, й смачнішої…. Але! Це спогади раннього дитинства, а далі?..
Коли мені було 9 років, раптово стала паморочитися голова. І відпросившись в учительки, я пішов додому. Зі школи майже чотири кілометри я подолав пішки. Останні метри практично проповз і безсило звалився на порозі своєї хати. На щастя, мама була вдома. Термометр показав 41.6 – і перший автомобіль повіз нас у найближчу лікарню.
Чиста палата вмить наповнилася людьми у білих халатах, а я не відчував ні сили у руках, ні розмов довкола. Відчуття було ніби я пливу… Спочатку я плив довгим коридором, у якому було безліч широких дверей, згодом мене ніби затягло у витяжку і, наче ліфтом, понесло догори.
Світло, що я побачив, піднявши голову вверх, сліпило настільки сильно, що можу порівняти його, напевне, із прожекторами, але воно було і приємним, і не різким. Мені чомусь захотілося глянути, що там внизу. І я почав падати… так швидко, що злякався і забув про недавню легкість.
Відкривши очі, я знову побачив маму і лікарів, які стояли довкола мене з якимись інструментами.
– Все добре – відповів сивий чоловік у білому, і лікарі вийшли в коридор.
А через кілька місяців ми дізналися, що у мами… рак! Далі була боротьба за життя, і кожна хвилина проведена в обіймах і сльозах. З цієї миті солоної води було вже не потрібно – її замінили мамині сльози.
Через півроку, проходячи коридором онкодиспансеру, я пригадав і пережив відчуття моєї останньої недуги. Цей самий коридор, і ці самі двері я бачив і раніше….
– Тобі ще не пора!
То були останні слова, котрі сказала мама, коли я тоді розплющив очі. Я перемотую ці слова у пам’яті безкінечно!
Мама снилася мені за весь цей час лише кілька разів – ніби попереджуючи про небезпеку, але даючи надію.
І от у мене вже є сім’я! Я щасливий! Але якось я забув одну річ на кладовищі і повернувся за нею. Я точно знав, де її залишив, але вона опинилася чомусь за кладовищем. Бігши за цією річчю, я простиг і захворів так, що вже на вечір не міг піднятися з ліжка.
Через два дні лікарі встановили діагноз “пневмонія”. І, виписавши ліки, чомусь відпустили додому. Температура майже сорок трималася і не спадала чотири дні. Я поволі втрачав і сили, і надію. В один із вечорів попросив дружину готуватися до будь-яких наслідків. І заснув.
І от я у сні знову на кладовищі! Бачу розриту мамину могилу. Бачу відкриту домовину і маму у ній. Вона жива і дивиться на мене, але лівий бік обличчя ніби підпух.
– Що це в тебе мамо із лицем? – запитав я.
– Та щось зуб болить! – відповіла мама, посміхнувшись.
– Коли ти мене вже забереш до себе? – все, що додумався я запитати, і спробував перекинути ногу у домовину.
– Тобі ще не пора! – відповіла мама, знову посміхаючись. – Я скажу тобі коли!
І я відкрив очі. Дружина була поруч і дала мені термометр, щоб дізнатися температуру. А вона ніби застигла на позначці 36.6… Після другої спроби термометр показав такий самий результат, а вже ввечері я виконував усі господарські роботи, забувши про хворобу, як про страшний сон!
А через пару днів у мене раптово почав напухати лівий бік обличчя. Різкий головний біль зводив з розуму, і стоматолог радо зустрів чергового клієнта. Лікував ті зуби і лікував! Усі вилікував, а один випав сам, так і не піддавшись лікуванню. Якось мені і не страшно зараз на цьому АТО!!! На безглуздій війні, яка ледь не щодня забирає чиєсь життя.
У мене завжди є відчуття, що за мною хтось спостерігає і оберігає. Я вірю, що я – не один. Багато часу вже поруч зі мною немає мами – найріднішої людини. Але на цьому світі тримає багато добрих і щирих людей, багато добрих справ! І я вірю у те, що «тобі вже пора» – я почую ще не скоро.
