Українські «слуги народу» то дивують, то шокують. Війна і криза в країні – це проблема народу. Затягнути паски і виживати – пріоритет простих людей. Депутати й чиновники жити скромно не вміють. І навіть не приховують цього.
Що таке зарплата у сім чи вісім тисяч? Для багатьох українців – нездійсненна мрія. А для народних обранців – «злиденні» гроші. Приміром, народний депутат від партії «Самопоміч» Ганна Гопко вважає, що парламентарям необхідно підвищити зарплату до 20 тисяч гривень. Про це вона заявила на телеканалі «112». За словами Гопко, як можуть «слуги народу» збирати в школу дітей і таке інше на зарплату у сім-вісім тисяч гривень і бути чесними?!
А хіба нардепи реально живуть на свою платню? По-друге, якщо не мають досвіду, як зібрати дитину до школи, хай запитають у звичайних батьків, як ті викручуються, отримуючи за свою працю мінімалку. А, по-третє, депутати різних рівнів і чиновники чомусь уявляють, що вони мало не боги. Хоча, якби люди не дозволяли цього, так не було б. Бо в Україні, як це прийнято у розвинених демократіях, суспільство не контролює владу, виконання реформ. Інша проблема – креативні, розумні люди в політику і у владу не йдуть, бо це коштує дуже дорого. Своя «правда» і в окремих виборців, мовляв, проголосуємо вдруге за того чи іншого «слугу народу», бо він вже накрався, то, може, щось зробить тепер для людей. Наївні!
І ще на тему «малих» депутатських зарплат. Експерти підрахували: поки нардепи насолоджуються канікулами, на опрацювання очікують тисячі законопроектів. Якщо рахувати лише ті законопроекти, які комітети мають розглянути як головні, то їх налічується аж 2642. Загалом же усім комітетам Ради потрібно опрацювати 11 тисяч проектів.
Якби українці, і тернополяни в тому числі, думали не гречкою, а головою, не велися на облесливість партійних лідерів і були чесними перед самими собою, то Україна не була б у злиднях, Тернопіль не був би останнім у рейтингу зарплат і, можливо, не було б війни.
Отож, на нашій багатій, благословенній Богом, але розкраденій землі, реальний внутрішній валовий продукт за роки Незалежності впав на 35 відсотків. За даними Світового банку, це є найгірший результат у світі за останні 24 роки. Як зазначає «Дзеркало тижня», враховуючи вітчизняний інтерес до Гондурасу, варто знати: ВВП цієї країни, на відміну від українського, за останні 24 роки зріс аж на 121 відсоток.
Якщо послухати українських чиновників будь-якого рівня, то все у нас зростає, «порівняно з аналогічним періодом минулого року». Та якби економіка насправді зростала такими темпами, як пишуть у прес-релізах, то Україна дала б фори… тому ж Гондурасу.
До речі, як зазначають експерти, у координатах американської історії незалежна Україна ніколи (!) не виходила зі стану Великої депресії. Виявляється, наш, вітчизняний варіант, уже вдвічі перевищив глибину й тривалість передвоєнної стагнації США. Й не видно йому ні кінця, ні краю. І мало хто вірить, що оголошена війна корупції чи публічне взяття під варту чергового посадовця, якого згодом випустять під заставу, виведе Україну з цього «стабільно» депресивного стану.
Потрібен політик, лідер, який запропонував би новий курс, був би чесним і відвертим з суспільством, дотримувався б власної думки, а не був «багатовекторним», аби догодити Заходу і з Московією гешефт мати. Америка свого часу мала Рузвельта, Франція – де Голля, Англія – Тетчер. А Україна складала анекдоти про Гондурас…
Як би хто не ставився до Геннадія Москаля, але з його словами не можливо не погодитися. У вітальному слові з нагоди Дня незалежності він сказав: «24 роки ми йдемо до Європейського Союзу й ніяк не можемо до нього дійти… Що нам заважало 24 роки стати повноправними членами Євросоюзу? Думаю, на нашій дорозі були дурні, авантюристи й популісти. Якщо ми приберемо їх із політичної арени України, то наступного року будемо… в об’єднаній Європі». Оригінально, влучно, а головне – правдиво.
В Україні немає політичних еліт, яким би довіряли люди. Місцеві вибори ще не відбулися, а багато хто вже каже: нічого не зміниться. Бо на депутатські й мерські мандати претендують ті, хто в людей не викликає жодних позитивних емоцій і сподівань.
Значна проблема і в тому, що постмайданні керівники не зуміли подолати розриву між владою й суспільством, який надто жорстко поглибив Янукович. Чимало «кадрів», які хвалили епоху «золотого унітаза», цькували майданівців і лізли на роботу через вікна, тихенько «позализували рани» і далі працюють на старих посадах. Далі спостерігається байдужість з боку чиновництва до пересічного громадянина. Простенький приклад. Спробуйте вільно, як це є у нормальних країнах, потрапити до кабінету чиновника будь-якого рангу. Тому, скільки б не приймали законів, не переписували Конституцію, нічого не зміниться, якщо й далі будуть ігноруватися потреби і запити окремо взятого українця й суспільства загалом. Бо одна справа – закон чи Конституцію переписати, інша – виконувати. Хто з українських президентів слідував Основному Закону держави? Ніхто!
Влада мала б схаменутися і зрозуміти: людям не потрібні біг-борди на кшталт «Я люблю Тернопіль за…». Не потрібні «бойові листки», видрукувані за народні гроші, де чиновники розхвалюють себе найкращих за зроблені добрі справи. Це їхні посадові обов’язки. Вони за це зарплату отримують. Не потрібні паради, де головними героями є генерали й штабісти. Україні потрібна влада з людським обличчям, справжні реформи, мир і парад перемоги.
Ольга ЧОРНА.
