18 січня виповнилося 75 років з початку вивезення українців на примусові роботи до Німеччини під час Другої світової війни
Коли сонце, мов червона глиняна тарілка, яку щойно вийняли з печі, падає за дальній ліс, баба Наталка нарешті закінчує усю роботу по господарству. Сама сухесенька, наче стеблиночка, а моторна така, що молоді позаздрять. Дев’яносто років прожила на світі. Зазнала такого, про що інші лише у книжках читали. Але старече обличчя береже на собі відбиток давньої краси, особливо очі – глибокі такі й променисті, хоч і вицвіли давно.
Город та обійстя – найбільша її втіха. З раннього ранку до пізнього вечора баба там – то садить-сіє, то прориває й сапає, то поле, то копає, то громадить. Усе сама, звикла уже так жити. Але й порядок у неї: чистесеньке усе, як дзеркало. І на здоров’я не скаржиться, загартувало її життя, добре загартувало.
У сорок другому погнали її разом з односельцями на примусові роботи до нацистської Німеччини. Зі сльозами прощалася тоді Наталка подумки зі своєю родиною, бо розуміла, що навряд чи побачить батьків і сестру з братами. «Мов скотину повантажили нас у товарні вагони, – розповідає бабця, – спали на дошках, притрушених сіном, вийти не могли, бо були ніби у «ящиках», обмотаних колючим дротом, з охороною. У рейху я кілька років працювала у німецького фермера. З ранку до ночі порались на полі, мокли під дощем, прокидались о четвертій ранку».
У голоді й холоді минали довгі дні. Іноді дівчата втікали потайки до сусіднього лісу по малину чи чорниці, але коли попадалися, то били їх нещадно. Лише через кілька років дозволили виходити з табору чи бачитися зі своїми земляками. Там Наталка і познайомилася з Іваном, стали таємно зустрічатися. На осінь «робочу силу» хазяїн відправив квасити овочі у підвалах. Холодно і сиро було, ноги постійно мокрі, погане харчування – все це далося взнаки не одному працівнику. Не оминуло лихо й Івана. Важко захворів на туберкульоз і помер, а Наталка дізналася, що вагітна, уже після того, як його не стало.
Безпосередній начальник Вільгельм порівняно з іншими був досить таки непоганою людиною. До нього можна було звернутися із проханням у крайній потребі. Йому і довірилася дівчина. З холодного підвалу перевели Наталку працювати на кухню. Було нелегко, довелося виконувати найбруднішу роботу, зате було тепло. Хазяйка добре годувала та й працювала разом, полонянок ніколи не били і норми їм не встановлювали. Наталку вона жаліла, а коли народилася донечка, допомагала, чим могла.
Звільнили бранців американські війська у сорок п’ятому. Додому поверталися тижнів два, бо доводилося пропускати поїзди з солдатами та зброєю. Їжі на дорогу не було, тож і доводилося «господарювати» у чужих садках. «А по приїзді додому, – згадує баба Наталка, – відразу пішли садити картоплю».
Дочекалася її з полону лише молодша сестра, батьки й старші брати загинули під час війни. Так усе життя й прожила сама. Не мала коли згадувати й сумувати – доньку треба було на ноги ставити, онуків няньчити. А зараз уже й правнуками не натішиться.
«Те рабство забрало мою юність, мою любов, і я молила Бога, щоб ніколи ні з ким більше такого не сталося, щоб жахи минулого не повторилися, – баба витирає фартухом сльози. – А тепер он мій онук Ярослав воює, захищає Україну. Скільки молодих хлопців полягло! Яка б не була війна – то смерть і сльози. А політики ніяк не можуть домовитися, доторгуватися… А ціна усьому – людські долі… Піду я уже, втомилася…».
