У 1620 році тут створено братську школу, яка вела підготовку вчителів для початкових класів, уже в 1805 відкрито Волинську гімназію вищих наук. У 1940 році заснували учительський інститут, в якому вперше заняття вели українською мовою. Під час Другої світової війни заклад закрили і в 1944 р. він уже розпочав роботу як Кременецький педінститут. У 1969 р. заклад перевели в Тернопіль, де навчалося до 1,5 тисячі студентів на 4 факультетах, ректором був Микола Лаврентійович Бригінець. На його базі сьогодні успішно діє Тернопільський національний педагогічний університет із 16 факультетами. Довгий час ректором був уродженець Кременця, професор Володимир Петрович Кравець, якого ми, студенти 70 років минулого століття, дуже добре знаємо.
Тоді ж на базі Тернопільського педагогічного інституту було створено до 10 будівельних загонів, серед яких вирізнявся загін ім. Карпенка, командиром якого був ентузіаст своєї справи, улюбленець студентів, надійний товариш, досвідчений керівник, викладач Іван Васильович Зальопаний, з яким ми, студенти, піднімали будови Казахстану і Сургута.
І ось цьогоріч на день будівельників ми, 17 чоловік, зібралися у Тернополі біля пам’ятника Пушкіну. Колись традицію таких зустрічей започаткував наш командир. Зворушливі слова, спогади… Впізнавали – не впізнавали один одного. «А ти пам’ятаєш…» Сивочолі чоловіки зі сльозами на очах ворушили до щему в серці найсвятіші, найприємніші спогади юності, з гордістю згадували прославлений загін ім. Карпенка, який розпочав свою діяльність в Кустанайській області, зернорадгоспі «Новоолесіївка», де директорував Микола Миколайович Тернопольський, наш земляк. Протягом 4-ох сезонів ми вели будівельні роботи в даному господарстві і на шпальтах місцевої преси висвітлювалася робота нашого загону, як одного з кращих.
Згідно з програмами студенти давали концерти, читали лекції, організовували відпочинок для жителів. Спогади, спогади і ще раз спогади…
Посвячення в будівельники для новоприбулих вперше – до сьогодні пам’ятають всі, випити склянку казахської води, в якій дві ложки солі – хіба забудеш такий напій?
Із щемом у серці ми слухали свого командира. Відлуння нашої молодості, незабутні роки, де ми їхали не за романтикою, а заробити грошей для подальшого навчання. Записувалися в будівельні загони в основному сільські хлопці, щоб заробити кошти для прожиття, купівлі одягу, взуття, а то й допомогти рідним у ці непрості часи.
Були і такі студенти, які знайшли свої половинки в будівельних загонах. Наприклад, Микола Невірковець зустрів своє кохання Марину, студентку медінституту, зараз вони проживають в Німеччині, але традицію зустрічей Микола підтримує донині.
Уперше в будівельному загоні ми спробували м’ясо сайгаків, яке самі готували. А ще кумис, бішмармак, взнавали традиції казахського народу. Наприклад, померлих відспівують сидячи, в нас плачуть, у них сміються, пояснюючи, що покійник попаде в рай, і багато іншого.
З приємністю Іван Васильович згадував старожилів-студентів будівельного загону Володимира Хомяка, Віктора Лемішку, Петра Ярему, Григорія Гавдьо, Зіновія Польового, Дмитра Хархана, Михайла Кузика і багато інших. Хвилиною мовчання згадали померлих.
Спогади, ностальгія і клятва про зустрічі надихнули всіх нас об’єднуватись, зустрічатись, згадувати, бо є що, передзвонюватись, відтворювати в пам’яті молодечу завзятість. А ще – найцінніше: нашу дружбу…
