Не мала Ганна звички кудись далеко їздити. Завжди часу було обмаль: то на роботу поспішала, то на господарці поралась. Мирослав, чоловік, шанував дружину. Вину перед Ганною свою відчував. Він був причиною, що доля їх дітьми оминула.
Ганна заміж вийшла за Мирослава, аби люди років не рахували. Не кохала нареченого. І не покохала, коли став чоловіком. Гадала, може душа озветься щастям і любов’ю, коли завагітніє. Минав рік за роком… І тоді Мирослав зізнався… Не дорікнула, що раніше нічого не сказав. Лише посмутніла дужче…
У сільському дитсадку, де Ганна працювала вихователькою, її любили. За добре серце і лагідну вдачу. Колишні вихованці, які давно стали дорослими, досі поза очі називають її Ганнусею. А при зустрічі шанобливо – Ганною Кирилівною.
Ганні-Ганнусі до шістдесятки добігає. Скоро на пенсію. Вона ж не уявляє, як житиме без маленьких Віточок, Сашків, Івасиків… Чужі галасливі щастячка торкаються теплими долоньками її душі. І вона цим щаслива… От, тільки серце почало ні з того, ні з сього турбувати. Мирослав хвилювався за дружину. Сам корову доїв. Город допомагав сапати. Він би все робив, аби його Ганні було добре.
…Ганна зібралася до області. Двоюрідну сестру провідати. Зателефонувала, що нездужає. Віра і Ганна – не лише сестри. Ще й найкращі подруги.
Мирослав милувався дружиною. Час вроди з лиця ще не спив. І постава гарна. Ганна викладала косу віночком. У селі жартували, що схожа на жінку-політика. Тільки Ганнина коса довша, розкішніша. Русява з павутинками сивини.
– Якщо не хочеш, щоб я тебе машиною до міста завіз, то хоча до маршрутки проведу, – сказав Мирослав. – Сумка важка.
– Та скільки тієї дороги до зупинки, – махнула рукою Ганна.
А Мирослав і слухати не хотів. І хвилювався чомусь. Наче, Ганна їде до міста бозна наскільки.
У Віри поперек схватило.
– Казала тобі: не чекай, коли болячка зовсім прикладе, – шпетила сестру Ганна.
– Ти ж знаєш, скільки тепер той лік коштує. Сподівалася – минеться. А як твоє серце?
– Все гаразд.
– Ганно, піди в аптеку, будь добра. Натирання закінчується. А чоловік нині на чергуванні. Аж вранці додому повернеться.
В аптеці їй заболіло біля серця. Потемніло в очах. Хтось допоміг сісти на стілець. Викликали швидку. Опам’яталася в лікарні. Хотіла встати. Але медсестра не веліла:
– Скоро вас огляне кардіолог.
Ганна попросила зателефонувати чоловікові і сестрі.
– Ото наробила оказії, – бідкалася.
Незчулася, як задрімала. Хтось торкнувся руки. Медсестра. А поруч стояв лікар.
– Андрію Степановичу, це хвора, яку «швидка» привезла з аптеки.
Лікар дивився на пацієнтку, наче щось пригадував.
– Як ваше ім’я? – запитав.
– Ганна.
– А живете де?..
Упізнав. І Ганна його упізнала…
…Колись у їхнє село приїхали збирати цукрові буряки студенти з медінституту. Ганна ходила на поле допомагати матері. Дівчина ловила на собі погляд веселого, симпатичного хлопця. А потім в клубі на танцях познайомилися. Його звали Андрієм. Він сказав, що тут працюватимуть студенти ще тижнів зо три.
Коли батько дізнався, що Ганна зустрічається з чужим хлопцем, дуже розсердився. Нагримав на доньку. І дружині дісталося, що не впильнувала Ганни. А потім, хильнувши оковитої, пішов на «розбірки» до «міського нахаби». Трохи потовк Андрія. Дільничного викликали. Справу, щоправда, зам’яли.
Ганна соромилася хлопцеві в очі глянути. А він переконував:
– Це не твоя вина. Твій батько думає, що я пройдисвіт якийсь. Несерйозний хлопчисько. А я… я кохаю тебе, Ганно.
Згодом Андрій повернувся на навчання. Писав Ганні листи. Вона сама їх забирала в листоноші, аби батько не бачив.
…Цей лист обпік Ганнину душу. Він був короткий: «Я справді кохаю тебе, Ганно. Але, якщо ти так вирішила, я змушений зрозуміти і змиритися. Будь щасливою. Мені дуже сумно».
Дівчина не розуміла, що коїться. Написала Андрієві. Але листів більше не було…
Віра, подруга, радила:
– Давай, поїдемо в місто, знайдемо Андрія. Про все розпитаємо. Щось тут не те…
– Нікуди я не поїду. Андрій подумає, що я бігаю за ним.
– Хіба тобі не цікаво, що сталося? Ти ж кохаєш його…
Ганна все-таки сподівалася на зустріч з Андрієм. Думала, приїде і все владнається. Але хлопець мовчав…
…Через роки листоноша зізналася у своєму гріху. Це вона розповіла батькові про листування. І він попросив її написати Андрієві листа, начебто донька збирається заміж, то ж хай відчепиться від неї. А Ганнині послання до Андрія листоноша знищувала.
Гірко стало Ганні.
– Не тримай на мене зла, – просила жінка.
– Якби не ви, у мене були б діти. І щастя…
– Це твій батько мене підмовив. А тобі нічого не сказав. У могилу правду забрав. А я, дурна, все вибовкала. Тепер ворогом буду.
– Не говоріть дурниць, тітко Марино. Яким ворогом? Уже нічого не зміниш…
Зізнання листоноші розворушили минуле. Вечір пахнув матіолою. Ганна сиділа на лавці і пригадувала ніжність її першого кохання. Визбирувала із закутків пам’яті клаптики щастя. Аж зашарілася, коли згадала Андрієві поцілунки.
– Нині теплий вечір, – Мирослав присів поруч.
– Теплий, – мовила тихо.
Спогади втекли у пахучий матіолою вечір…
…- То як ви себе почуваєте? – запитав лікар.
– Краще. Додому мені пора.
– Додому – зачекає. Не можна із серцем жартувати. Підлікуєтесь, і тоді…
Лікар з медсестрою пішли. Ганна заплакала. Андрій, а тепер – Андрій Степанович, вигляду не подав, що знає її. Чи то образу тримає за колишнє. Чи соромиться, що в молодості закохався у просту сільську дівчину.
Більше тижня Ганна пролежала в лікарні. Для Андрія Степановича вона була звичайною пацієнткою. Він не пробував завести мову про щось інше, крім її здоров’я, навіть тоді, коли були в палаті лише удвох. Ганні чимшвидше хотілося залишити лікарню.
І ось її виписують. У передпокої очікує Мирослав. Аж змарнів, поки дружина була в лікарні.
Пересиливши емоції, Ганна постукала в кабінет до Андрія Степановича.
– Увійдіть! – почула.
Переступила поріг. Глянула сумними очима в душу посивілого колишнього кохання і тихо сказала:
– Дякую, Андрію, – й подалася геть.
Він розгублено дивився на зачинені двері. Потім виглянув у вікно. Ганна йшла до автівки. Чоловік підтримував її під руку.
– То ось на кого ти мене проміняла, – мовив сам до себе, дивлячись на непоказного з вигляду Мирослава.
Про перипетії Ганниного життя Андрій Степанович навіть не здогадувався. Хоча правду знати кортіло. Але вона нічого не розповіла. А він – не запитав…
