Перші вересневі дні зарядили рясними дощами. І люди подумали, що це просто прийшла осінь. І чомусь ніхто не здогадався, що це літечко плаче, прощаючись із теплом та сонячними днями. Плаче за густими зеленими травами, веселковим щебетом птахів, за прозорими росами серед вранішніх туманів…
А ще за грайливим вітерцем, що, пустуючи, разом із сонечком обціловував личка малят на дитячих майданчиках. Плаче за коротенькими спідничками і прозорими блузками, босоніжками на високих підборах, майками і топиками… За барвистими флоксами і запашною матіолою, що доцвітають у квітниках. За грушами-спасівками, котрі цьогоріч чомусь так полюбляли оси… За яблуками, що серпневими ночами опадали у садах… За переливчастим сміхом закоханих пар, яких розлучав ранній світанок.
Літо-літечко, як же ти так швидко скінчилося? Ми ж навіть іще не нагрілися, не натішилися по-справжньому твоїм теплом. І ще зовсім не хочеться звикати до підступних осінніх холодів. До стогону вітру за вікном, що стукає у шиби дощами. Не хочеться витягати із шаф заховані зовсім недавно теплі кофтинки, курточки, шапки, шукати закинуту десь у кут парасолю.
І тільки затяті грибники радіють: прямо у перші осінні дні соснові галявини облюбували тугенькі маслята. А там, дивись, й опеньки не забаряться.
Ех, літечко, яке ж ти коротке! І як довго знову тебе чекати: через сльотаву осінь, морозну зиму та затяжну весну, що часто травнем заглядає у червень. Але яке ж ти привабливе та миле, літечко моє! Тому не барися, бо як жити без гарячого сонечка і тепла?
