«Немає кращої землі, ніж Україна. То є благодатний край, бо крім прекрасних, родючих чорноземів, працелюбних і щирих людей, ми маємо потужні святині – Печерську і Почаївську Лаври, Марійський духовний центр у Зарваниці… І не лише християни, а й настоятелі інших релігій переконані, що в Україні є той енергетичний стовп спілкування з вищими силами.
Нині ми мусимо відстояти нашу державу, нашу державність, нашу єдність», – розмірковує теребовлянський художник, скульптор, волонтер Микола Шевчук. Днями в картинній галереї у Тернополі відбулось відкриття виставки полотен митця. Понад 70 робіт представлені в експозиції, і кожен відвідувач знайде тут для себе щось своє, близьке серцю, бо є і пейзажі, й портрети, й ікони, й глибоко символічні картини.
Ювілейний день
Народився пан Микола у селі Смига на Рівненщині якраз у передостанній день жовтня. І відкриття виставки приурочене 50-річному ювілею.
«Волею долі ось уже більш як два десятиліття живу в Теребовлі, і де б не був, усюди акцентую, що – теребовлянець. Мабуть, у житті ніщо не трапляється випадково. Так сталось, що саме 30 жовтня, але 133 роки тому, народився славетний художник з Теребовлянщини Михайло Бойчук, – розповідає Микола Шевчук. – А коли мені було 33, то я став наймолодшим лауреатом мистецької премії імені Михайла Бойчука. Та навіть зовні ми трохи схожі – той самий погляд, ті ж залисини та вуса» (посміхається – авт.).
З-під пензля пана Миколи народжуються нові й нові полотна, теплим світлом віє від розписів церков, вражають скульптури. У ювілейний день майстра прийшли привітати багато друзів, однодумців, колег по цеху. Для всіх охочих виставка діятиме до кінця листопада.
«Я не плачу над нашою долею»
Здавалося б, що потрібно митцю – творити та й усе. Але Микола Шевчук не може залишатись осторонь подій, які відбуваються у державі. Як активний учасник Помаранчевої революції, він одразу ж долучився й до подій Революції гідності.
«З перших днів разом зі своїми побратимами-теребовлянцями, разом з митцями Богданом Ткачиком, Олександром Мельником, з покійним Миколою Стороженком, Олександром Івахненком були активними учасниками Майдану. Допомагали, чим могли. І хоч називали нас по-різному – і майдануті, і фашисти, і укропи, але насправді ми просто свідомі того, що коли б не піднялися, то «ввічливі зелені чоловічки» заграбастали б не тільки Крим, але всю Україну. Їм це не вдалося, бо наш дух набагато сильніший за нашу фізичну сутність, – розповідає митець. – Упродовж восьми місяців не брав до рук пензля, не міг творити. А те, що намалював за ці два роки, все пов’язано з нашою історичною славною минувшиною. Я не плачу над нашою долею, а піднімаю найгероїчніші сторінки історії, козаччини, національно-визвольної війни».
За 2-3 роки до Майдану митець створив серію картин, які були як передчуття тих подій.
«Під час режиму Януковича відбувалось нищення нашої національної свідомості і державності, і мені це дуже боліло, – каже Микола Шевчук. – Я бачу глобально, адже крім того, що художник, ще й архітектор-монументаліст. Думаю, скільки б нас не топили каховськими морями, але ми все-таки залишимось визначною нацією. І якщо історія розвивається по спіралі, то від нас знову розпочнеться духовне відродження всього світу».
Коли ж на Сході почалася справжня війна, Микола Шевчук почав допомагати армії.
Сватове. Госпіталь. Ніби кадри з фільму жахів
«Там, на передовій, приходить усвідомлення, що, прости Господи, смерть не така вже й страшна. Страшніше те, чого намагаються досягти кремлівські завойовники. Того й ліпше вмерти зараз, ніж бути на колінах усе життя і приректи своїх дітей, внуків і правнуків на існування в страшному ярмі, – зауважує пан Микола. – Бо на нашу землю прийшла орда, яка лише завойовує, нищить, приносить біль, розруху та смерть».
Уже й не пригадає, скільки кілометрів доріг подолали за час волонтерства, скільки з’явилось нових побратимів і друзів. Бувало, що й на територію сепаратистів потрапляли, бо навігатори там працюють погано, а добротних карт немає.
Доставка амуніції та їжі для військових, допомога мирному населенню, евакуація дітей зі Щастя… Та найбільше, каже художник, закарбувались у пам’яті миті перебування у військовому госпіталі.
«Найтрагічнішим для мене був випадок, коли забирав у Сватовому нашого пораненого бійця з Теребовлянщини. Вінницька медична бригада організувала госпіталь на центральному стадіоні містечка. Ми якраз повертались з передової, по маршруту Дебальцеве-Щастя-Старобільськ-Сватове. Коли зайшов у приміщення, то ніби потрапив у фільм жахів. Купа лежаків, а між ними десь до півметра проходу. І солдати… Забинтовані з голови до п’ят, коли видно тільки очі, або кілька пальців, або проріз на обличчі, щоб крізь трубочку нагодувати… Зайшов, завмер, кажу: «Слава Україні!», а хлопці почали підніматися, як мумії, щоб подати руку, бо дуже поважають волонтерів, які підтримують їх морально і матеріально. А мені сльози на очі, падаю на коліна, прошу, щоб не піднімалися, дякую їм за наше мирне життя, – пригадує Микола Шевчук. – А ще вразило, як військові медики, а серед них майори, підполковники, капітани вислуховують від контужених солдатів нарікання, образи, і терплять, бо знають: пораненим настільки важко, що не усвідомлюють, що кажуть і роблять. До речі, всім бійцям там дозволяли мати під подушкою незаряджену зброю, бо тоді воїни почувають себе в безпеці. Інакше, коли будуть почуватись незахищеними, то це може призвести навіть до смерті».
Світлі очі внучки
«Ніхто більше не дає так сил, як моя внучка, – розповідає художник. – Мені достатньо подивитися в її чисті щирі очі, наївні, нічим не спокушені, не залаковані життєвою брехнею. Це те, заради чого хочеться все зробити, аби в державі був лад. Аби поки вона виросте, то жила достойно. Це перший мій колодязь для сил і для наснаги. Тому не можу собі дозволити бути осторонь, мушу за неї воювати».
Пан Микола вірить, що війна скоро закінчиться, але на тілі України залишиться велика рана, яка ще довго кровоточитиме.
«Щодень питаю себе, що зробив сьогодні, що зробив вчора, що зроблю завтра, щоб ми перемогли, щоб залишились нацією, щоб нас не втоптували в болото. Роблю все для єдності, їжджу на Схід, спілкуюсь з тамтешніми людьми, тут проводжу пленери в Почаївській Лаврі, в Марійському духовному центрі, міжконфесійні, об’єднуючі. Моя мета – щоб там, на Сході, люди усвідомили свою українську велич, своє слов’янське древнє коріння так само, як його усвідомлюють тут, на Тернопільщині, на Львівщині. А спільна думка, спільна справа і спільна молитва вершать чудеса».
Катерина НОВІЦЬКА.
