Восьмий десяток розміняла Варка. В селі її вважали одинокою. Мала чоловіка. Але коли то було! Народила доньку. А хто про це пам’ятає? Варка сама збивалася з ліку: либонь, Любі вже під шостий десяток.
…Три рочки виповнилося малій, коли Івась, чоловік, забрав її у Варки. Поїхав з донькою гостювати до сестри, яка мешкала у великому місті в південному краї, і не повернувся. Варка хотіла податися за Івасем, але батьки відрадили. Думали, може, зять схаменеться, повернеться. Дитині ж матір потрібна. Чекали-сподівалися, а Івась не повертався.
Грамоти Варка майже не знала. То ж просила чужих людей, аби написали чоловікові. «Івасю, сумую я дуже за Любою. Приснилася доня недавно. І ти мені снився. Сплакалася. Маю надію, що повернетесь додому. Працюємо важко…», – диктувала, а серце вискакувало від туги.
Тільки два листи прислав Іван. Написав, що Люба росте здорова і гарна. Звиклася у великому місті. Їй тут подобається. Що вона бачила б у селі? А ще написав, аби не чекала їх.
Просила Варка, щоб знимку донечки вислав. Може, не хотів, чи забув. Так і залишилася Люба у Варчиній пам’яті маленьким дівчатком з небесно синіми оченятами і світлим волоссячком.
Щонеділі ходила Варка до церкви. Щоразу ставила п’ять свічечок «за здоров’я». «За тебе, доню. І за тебе, Івасю, хай Господь простить тобі. За маму, за тата. За родину», – шепотіла, звертаючи погляд до святих.
Потім не стало батька. Через кілька років – матері. «За тебе, доню. Хай Господь пошле тобі гарну доленьку. За тебе, Івасю. Бог тобі суддя. За родину», – молилася Варка, запалюючи уже три свічечки.
Любила обдаровувати чужих дітей цукерками. Дітлахи, користуючись Варчиною добротою, наче ненароком забігали на її подвір’я. «Зачекайте-но, малі, я десь тут цукерочки маю», – гукала і, усміхаючись сумними очима, клала ласощі в маленькі долоньки. А потім плакала…
…Спершу Люба сумувала за мамою. Іванова сестра з чоловіком радили:
– Якщо не хочеш повертатися до Варвари, то хоч дитину віддай їй.
Вперся. Не погодився.
– То забери дружину до міста, – переконували родичі.
– Що вона тут буде робити? – відповів. – Та й у батьків Варвара одна. Не відпустять. І… дуже проста вона. Гарна, Але не для міського життя. А Люба залишиться зі мною. Я так вирішив!
Невдовзі в Івановому житті з’явилася Наталка.
– Де моя спражня мама? – запитувала маленька Люба.
– Вона залишила нас. Немає її. І не буде! – сказав, як відрізав, Іван.
Минув час. Люба почала кликати Наталку мамою.
Іван зберігав Варчині листи. Не знав, навіщо. Ніколи їх не перечитував. І нікому не показував.
Занедужав раптово. Лікарня, знову лікарня… Відчував: недовго залишилося. Вирішив висповідатися перед донькою.
– Збрехав я тобі. Прости. Не зраджувала матір ні мене, ні тебе… Просто жити в селі не міг. І тебе хотів у люди вивести.
– Мама мене відпустила?
– Обманув я Варвару. Сказав, що везу тебе лише в гості. Три роки тобі тоді було…
– Я знайду маму!
– Пообіцяй, що не будеш цього робити. Може, в неї життя добре склалося. А ти потривожиш. Вже нічого не повернеш, не зміниш. Стільки літ минуло.
– Але ж…
– Прошу, пообіцяй…
Після батькової смерті Люба знайшла материні листи. «Івасю, сумую я дуже за Любою. Приснилася доня недавно. І ти мені снився…», – читала й намагалася уявити маму Варвару. Не могла…
Кілька разів збиралася поїхати на Західну Україну. Але перед порогом зупиняла обіцянка, яку дала батькові.
Хотіла повідати таємницю своїй доньці Світлані, Варчиній внучці, але завжди відкладала розмову на пізніше…
– З днем народження, мамо! Приміряйте подарунок.
– Який гарний светр! Світлано, може, треба трохи темніший? Шістдесятка ж на носі.
– Мамо, це знаєте ви і ваш паспорт. Вам завжди подобався голубий колір.
– У мене також є для тебе сюрприз.
Люба простягнула доньці кілька старих, пожовклих конвертів.
– Читай. А решту я розповім…
– Може, варто поїхати до бабці?
– Я хотіла б, але не можу. Пообіцяла. А ти… Зрозуміти зворотню адресу можна. Бачиш, прізвище, ім’я, назву села? Знайди свою бабцю. І попроси пробачення за діда Івана, за мене. Скільки ж це бабці Варварі може бути? Вісімдесят? Рік туди, рік – сюди…
Світлана вияснила: село назви не змінило. Лише район інший.
– Купила для бабці дві хустини. Одну теплу, а другу легеньку – на літо. І солодощів. Що б ти ще взяла? Грошей трошки залишиш. В селі пенсії маленькі. Світлано, будеш бачити, що потрібно.
…До сільської церкви рухалася похоронна процесія. Машини зупинилися. Таксі, в якому їхала Світлана, також.
– Повертати наліво чи направо? – запитав водій.
– Не знаю. Я вперше тут.
– Бачите, ось там магазин. Запитайте, де живуть ті, кого шукаєте.
Продавщиця стояла на порозі.
– Перепрошую, – мовила Світлана, – можете підказати, де живе Варвара? Назвала прізвище.
– Варку шукаєте? Померла. Ховають нині. Ось процесія вже до церкви зпходить? А ким ви її будете?
Світлана попросила водія зачекати. Пішла до храму.
– Нікого Варка не мала, а все село прийшло в останню путь провести. Доброю була, Царство їй Небесне, – тихенько мовила одна жінка – іншій.
– Господь легку смерть послав. У сні душа в засвіти відлетіла.
Світлана намагалася не заплакати. Не змогла. Витирала очі біленькою хустиною, яку привезла бабці на літо. А потім поклала її, вимоклу в сльозах, у домовину.
– Хто це? – перешіптувались поміж себе селяни, розглядаючи Світлану.
– Видно, пані з міста.
– Плаче, наче за рідною…
Варку поховали, а село гомоніло: звідки приїхала та слічна пані? Ким доводилась покійній? За життя ніхто з чужих Варку не навідував…
Ольга ЧОРНА.
