– Я закохався у вас із першого погляду, – зізнався Максим.
Катя сумно усміхнулася. Вона ще не сказала своєму матеріально забезпеченому залицяльникові, що розлучена, виховує маленьку доню, винаймає крихітну однокімнатну квартиру, заочно вчиться в інтитуті, а після роботи, вечорами, в’яже на замовлення шалики, светри та іншу всячину. Лише між іншим запитала, чи він любить дітей. Максим сказав, що мріє про доньку й сина, а зараз допомагає одному з інтернатів, де працює його сестра.
На побаченнях не затримувалася. Вигадувала різні причини. Насправді ж, потрібно було забрати малечу від подруги, готуватися до сесії, закінчити в’язання.
– Ти б розповіла нарешті Максимові про доньку, – радила подруга. – Сашка йому сподобається. Вона схожа на ангелятко.
– Я хочу їх познайомити. Але… не знаю… передчуття якесь, чи що…
…Максим запросив Катю поїхати у вихідні в сусіднє місто. Він там вчився. А ще це місто восени дуже гарне і роматичне. Можуть заночувати в готелі. Погодилася. Хотіла попередити, що буде не сама. Передумала.
Максим припаркував своє авто біля її під’їзду. Нетерпляче поглядав на годинника. Катя запізнювалася. Він не знав номера її квартири. І ось вона вийшла з маленькою дівчинкою. Малеча сміялася, стрибала. Разом із нею підстрибувала мініатюрна в’язана сумочка і помпон на беретику.
– Максиме, знайомся. Моя донька Сашка. Я не сказала тобі раніше… Вибач, вийшло несподівано…
– Справді, несподівано… Хм, донька… Тепер я розумію, чому ти постійно поспішала. Чоловік також є? Ще одна несподіванка?
– Був. І до речі, я тут винаймаю квартиру. І…
– Зрозуміло. Пізніше поговоримо. Можливо…
Завів автівку. Поїхав.
Побачилися через кілька днів.
– Пробач, що я тієї суботи так різко… Я подумав… нам немає сенсу зустрічатися. У тебе донька. Колишній чоловік.
– …і найняте житло, і заочне навчання, і підробітки.
– Чому ж ти так рано заміж вийшла? Чужа дитина – це… не просто. Розлученим жінкам, та ще й… хм… без приданого, важко особисте влаштувати.
– А в мене є придане – Сашка! І ми дамо собі раду. Їдь, Максиме.
Вітер шарпав за поли пальта. Небо заволокло хмарами. Осінь заплакала холодним дощем. І Катини очі заволокло слізьми.
– Для когось осінь – золота, – шепотіла сама до себе Катя. – А для мене…
Чоловік зрадив її також восени. Його нова пасія – донька чиновника. Сашці тоді виповнилося півтора року. Свекруха про походеньки сина повчально мовила: чоловіків треба вміти тримати біля себе.
– А як же дитина? – запитала Катя.
– Діти – справа наживна. Сашка виросте – зрозуміє. Помилився він… з тобою.
Невдовзі чоловік, свекруха і їхня квартира стали колишніми. Довелося винайняти житло, бо вдома, у двокімнатній «хрущівці», – батьки і двоє молодших братів.
…Після закінчення інституту відвела доньку до батьків і подалася на заробітки. Закордоном їй, молодій, симпатичній, тамтешні чоловіки пропонували кохання і півсвіту на додаток. Наслухалась про ціну тієї закоханості. Ще й особисте боліло. Працювала, мов навіжена. Заробляла на квартиру і придане для доньки…
…Ріелторка, однокласниця, підшукала гарне двокімнатне помешкання. Поруч парк, супермаркет, зупинка. Будинок добротний, цегляний. Батько, у минулому будівельник, пообіцяв зробити ремонт. Мама просила залишитися вдома, мовляв, і тут можна якусь роботу знайти. Та й донька. Але Катя поверталася на чужину…
…Сашка стала дорослою. І Каті вже сороківка. Тепер у неї дві квартири. Одна – для себе, інша – придане для доньки. І доля в бізнесі: подруга з чоловіком – підприємці й вона вклала гроші. Має дозвіл на роботу і проживання закордоном. Закінчила курси дизайнерів. І тепер, не за дешево, фантазує над комфортним облаштуванням помешкань для вибагливих європейців.
…Ностальгія. Від неї у Каті був тільки один лік – поїхати додому. Влітку місяць провела з рідними. Але хіба це багато? І думки різні в голову лізли.
– У вас все гаразд? – запитала Сашку під час Інтернет-спілкування.
– А що має трапитися? В університеті все нормально. Заміж ще не збираюся. Бабуся замучила запитанням, чи ти з кимось зустрічаєшся. Мамо, зізнайся: маєш залицяльника? Ти ж класна. Обіцяю зберегти таємницю.
– Якщо матиму, дізнаєшся першою. Вдома справді все добре? Всі здорові?
І все ж вирішила під кінець осені поїхати додому. Хоча б на тиждень-два…
– Не повіриш, кого я бачила, – зустрівшись, сказала подруга. – Максима! Нема колишнього шарму. З бізнесом не склалося. З особистим також. Одружений. Дітей не має. Благовірна то його залишає, то повертається. До речі, він живе неподалік від тебе – на сусідній вулиці. Купив там квартиру. Будинок продав, щоб розрахуватися з боргами. Зараз працює охоронцем на якісь фірмі. Про тебе запитував. Усе йому виспівала! Хотів би побачити тебе.
– А я його – ні.
…Катя вийшла з супермаркету. Рано стемніло. Почався дощ. Сильний вітер не давав розкрити парасолю.
– Пані, вам допомогти? Катя?! Майже не змінилася!
– Привіт, Максиме.
– Твоя подруга казала, що ти закордоном.
– Приїхала своїх навідати. А ти як?
– Аби не гірше. Це правда, що ти досі незаміжня?
– Запитання не ввічливе, але відповім: так.
– Добре, що ми не розминулися. Може… нам варто спробувати все спочатку?
– Розлученим жінкам важко влаштувати особисте. Але я маю придане. Тому, не все втрачено.
– Ось ти про що. Не думав, що ти злопам’ятна.
– Знаєш, як кажуть? Жінки – не злопам’ятні: вони бувають злі й мають гарну пам’ять.
Максим дістав візитівку, на якій закреслено «директор підприємства» і робочі номери телефону.
– Тут мій мобільний. Подобрішаєш – набереш…
Вітер вивернув парасолю. Жбурнув жменю холодних крапель в обличчя. Пригадала, як розповідала колись маленькій Сашці: «Небо збирає сльози, а потім виливає їх дощами. Осінніми, затяжними… Дощі крадуть у коротких днів шматочки часу…»
Вимоклий, простуджений вечір темними циганськими очима зазирав у жовті квадратики вікон. Катя поспішала додому: до тепла, до Сашки. Колись вона любила осінь… І чоловіка, який розгублено дивився услід…
Ольга ЧОРНА.
