«Париж – це свято, яке завжди з тобою», – сказав свого часу американський письменник та журналіст Ернест Хемінгуей. І світ погодився з ним: фраза стала крилатою. Серце Франції, найелегантніша столиця світу, місто призначення романтичних побачень, мекка для художників, поетів, фотографів…
Надто багато українців ніколи не ступали ногою в Європу, особливо, якщо зважити на те, що Україна межує з ЄС, заявив нещодавно у Львові Надзвичайний і Повноважний Посол Франції в Україні Ален Ремі. На жаль, це так. Живемо у Європі і… не бачимо Європи. Отримати цю ж французьку візу не так уже й легко…
Франція і Україна мають спільне історичне минуле. Наприклад, Анна Ярославна. Доньку київського князя Ярослава Мудрого узяв за дружину король Генріх І Капета. Анна була королевою Франції! І залишилася в історії цієї країни як прабабця майже 30 французьких королів.
Близько тисячі років тому вона привезла до Франції не лише багатий посаг, а й високу культуру. Існує легенда, що на Реймському Євангелії слов’янською мовою, яке Анна привезла з Києва, до революції 1793 року присягали на вірність французькі королі…
У місті над Сеною пів року провів тернопільський фотохудожник Михайло Микуляк. На його світлинах – вечірній Париж, мости, Ейфелева вежа, Лувр, Нотр-Дам…
У тернопільській арт-галереї фотомистець мав виставку «Париж. Осінньо-зимові етюди». В експозиції було представлено лише п’ятдесят вісім робіт. У Михайла ж їх – близько трьохсот. Не могла не поцікавитися:
– Глядачі побачать решту ваших фотографій-картин?
– Сподіваюся, так.
– Давно фотографуєте?
– Зі школи.
Михайло жартома критикує свої давні світлини, мовляв, не якісні. І зізнається: мистецтво фотографування продовжує вивчати й дотепер. А ще мріє про власну студію. Щоправда, не вирішив, де їй бути – у Тернополі, чи в іншому, більшому місті.
Перша професія, яку освоїв хлопчина з Бучаччини – різбярство. Михайло закінчив Івано-Франківське середнє художнє професійно-технічне училище №14 ім.Станька, що на Львівщині. Потім продовжив здобувати освіту в Тернопільському педуніверситеті. За фахом – учитель початкових класів з образотворчого мистецтва. У вузі разом із одногрупником Володимиром Поворозником, зараз талановитим художником-графіком, мав виставки живопису. Однак віддав перевагу фотографії.
– Це – мистецтво! – переконаний Михайло.
Погоджуюся, переглядаючи його роботи. Фотографував у Литві, Латвії, Польщі, Франції і, звісно, в Україні. Тернопіль на Михайлових світлинах дуже затишний, привабливий, чарівний.
– Хочу поїхати в Карпати. У кінці серпня або у вересні. А, може, в жовтні, – ділиться планами. – У цей час у Карпатах тумани. Можна зробити надзвичайно цікаві фото.
– А зараз, Михайле, вирушаймо на фотопроменад до Парижа…
– Французька творчість – казкова. – З Парижа не хочеться повертатися незалежно, хто ти є: багач чи бідняк. Це місто володіє магічною силою, яка притягає і втримує людей. До митців у цій країні ставлення доволі демократичне. Хочеш фотографувати? Будь ласка! Звісно, є певні місця, де знимкувати не бажано. Не всі іноземці їх знають. І якщо хтось починає фотографувати там, то це не означає, що охорона чи поліція накинеться й викручуватиме руки чи розбиватиме фотокамери. Просто, чемно пояснять. Я був у подібній ситуації. Почав фоторафувати у фамільному склепі, де поховані принцеси, інфанти, інші представники французької знаті. Ці фамільні склепи дуже цікаві – зроблені у стилі «нотр-дам». Маленькі «нотердамчики». Але всі вони – різні. Кожен має свою родзинку. Підійшов строж і коректно сказав, що знімати тут не можна. А потім… дозволив трішки познимкувати.
– Чи вистачило пів року, аби відзняти Париж?
– Щоб відзняти Париж не вистачить й життя! Це – особливе місто, де має значення кожна деталь: пора доби і року, похмурий, дощовий або сонячний день, будівля до реставрації і після, зачудований людський погляд, силует на мості…
– Що найбільше здивувало вас, як фотографа?
– Парижани! Вони люди – особливі. Все реставрують, бережуть. Здається, там витає первозданний дух Старого Світу.
– Але з історії відомо: в цій країні також було чимало негараздів. І багато пам’яток старовини свого часу були піддані руйнації.
– Собор Паризької Богоматері або Нотр-Дам-де-Парі прикрашають скульптури двадцяти вісьмох єрусалимських королів. У революційні роки обурений люд скинув їх і розбив. Але згодом французи опам’яталися, знайшли статуї королів, відреставрували і повернули на місце. Французька культура зазнала вандалізму за часів революціонера Максиміліана Робесп’єра. Деякі церкви були переоблаштовані під складові приміщення або фабрики. Реліквії, виготовленні зі срібла переплавляли на монети, а бронзові статуї та дзвони – на гарматні ядра і зброю. Багаті французи нерідко дещо з духовно-культурних цінностей просто викупляли у революціонерів, аби зберегти для історії, для майбутнього. У розвиток Парижа вкладав кошти кожен король. Багато зробив для міста Наполеон. Творити до Парижа їхали художники, поети, архітектори. Вони були потрібні місту, а місто було потрібне їм.
У наші дні все, що стосується культури – для парижан важить надзвичайно багато. Неможливо уявити, щоб, приміром, в опері хтось додумався зробити ярмарок, як це було недавно у нашому драмтеатрі. Парижани ревно цінують старовину. Навіть у під’їздах звичайних будинків збережена стара плитка. Двері не міняють на нові, модернові – їх просто професійно реставрують. Вікна – також. Там немає старих будинків із пластиковими вікнами. Людям слугують столітні, чи може й давніші віконниці, завіси… Чудово відреставровані фасади. Збережена стара бруківка. Це і є стара добра Франція, яку приїжджають знимкувати фотографи з усього світу.
– Ви знайшли для себе щось особливе у Парижі?
– Мости! Люблю їх фотографувати. У Парижі мостів є дуже багато. І кожен має власний стиль, шарм. Вони досить старі, мають цікаве художнє оформленння: химери, статуї, міфічні істоти… Паризькі мости дуже гарні, романтичні увечері, коли засвічуються вогні. Тоді фотографи і художники починають творити.
Фотографи-парижани люблять знимкувати схід і захід сонця. Це скидається на ритуал. У певних місцях, переважно на мостах, щодня збирається немало люду. Дуже популярний, до речі, Олександрівський міст.
Також одне з улюблених місць фотографів – собор Святого Серця. З нього видно панораму Парижа не гірше, ніж з Ейфелевої вежі. Монмартр, Лувр, Ейфелева вежа, Сен-Жермен, древній острів на Сені – Сіте, Єлисейські Поля та багато інших місць ваблять іменитих і невідомих фотографів з усіх країн світу. Кожен упевнений: саме тут він зробить свій найкращу світлину!
Париж можна знімати протягом усієї доби. Нічні вулички… Яка краса! Там не вимикають уночі світла. Береш фотоапарат і…
– Володієте французькою?
– Англійською! Перед тим, коли їхав до Франції, мене попереджали, мовляв, там ще й досі існує неприязнь до англомовних людей, яка склалася століттями. Проте у мене не виникало жодних проблем, коли спілкувався англійською. Французи добре володіють цією мовою. Парижани люблять, коли їх щось запитуєш. Розкажуть, покажуть, пояснять… Вони раді, що ти приїхав до їхнього міста, цікавишся культурою, історією, фотографуєш його, аби показати у своїй країні. Місцеве населення просто гордиться цим.
– А чи знають вони Україну? Чим для них є земля, з якої колись прибула до Франції Анна Ярославна?
– На жаль, знання про нашу державу у французів надто мізерні. Чимало жителів Парижа і Франції загалом навіть не чули, що є така європейська держава Україна.
Подумалося: ми, українці, захоплюємось світовою культурою, любимо французькі фільми, пишемо вірші, новели і пісні про Париж, жодного разу не побувавши у цьому чарівному місті.
– А ви, Михайле, мрієте ще раз, а, може, й більше, повернутися до Парижу?
– Я не сказав цьому місту «прощай». Я сказав – «до зустрічі!»
Ольга ЧОРНА.
Дуже цікаво. “Наш День”, я із задоволенням читаю все, що є в газеті. дуже цкаво читати про подорожі, що є в світі, як там живуть люди. Я також люблю подорожувати. Вже була в Польщі. Читаю “Наш День” і хочу побачити країни про які пишете. Ви робите це класно! Чекаю наступної розповіді про якусь країну. Ви євроінтегруєте нас )))). Куди там політикам! Респект вам, журналісти))))))))))))))))))))))))))))