Як я відвідав Сімферополь, або Світ шовінізму та хворобливих ілюзій…

Думка, щоби в ці дні поїхати до Криму і побачити все на власні очі, виникла раптово. Не міг вже споглядати лише телевізійні сюжети патріотичної оборони своїх частин нашими солдатами та моряками. Ще більше оскому викликали триколорові мітинги на Сході, мляві пояснення адмірала Тенюха та міністра Авакова. Пошуки відповіді на події спонукали почути самих росіян, побачити їх емоції, міміку, жести. Те, що пізнав, змусило  жахнутися. Інформаційна брехня, погорда, войовничість і хамство до України – ось що панує сьогодні в Сімферополі. 

Але все за порядком. Вагон поїзда «Львів – Сімферополь» – порожній. Нас усього п’ятеро пасажирів – тривожне привілля. Їду, аби дізнатися (власна легенда прибуття у Крим), чи буде ялтинська господиня влітку приймати минулорічних відпочивальників, серед яких була моя сім′я; які ціни, на скільки днів можна розраховувати відпочинок, як тримати зв’язок.

Сон мене не бере, читаю спеціально куплені видання для перевіряючих на півострові: «Совершенно секретно», «Загадкы истории», «Секретные материалы». Над ранок задрімав, а день на Сімферопольському вокзалі зустрів мене з російськими патрульними та аксьоновською самообороною. Перон нашорошився вимогою: «Документи?». Перед дорогою я моделював свою поведінку в непередбачених обставинах, як і програмовану реакцію. Але тут внутрішньо сіпнувся, в окрику російських солдатів була не тільки погроза, але й зверхність та підозріливість. Сама ж тернопільська прописка розбудила в них інстинкт гончих на змордованого звіра. В комендатурі розказую про мету прибуття, й після обшуку до шкарпеток показую квиток у зворотний бік. З вилученням сім-карти з мобільного телефону відпускають без злобного «бендеровец».

Отже, попереду годин шість вільного часу, й треба приступати до наміченого. Не на екскурсію ж приїжав! А програма у мене широка. Разів п’ять звернутися українською в магазинах, кіосках тощо. Вступити у розмови з таксистом, продавцями на ринку, прислухатися до діалогів, у маршрутках, чергах, взяти участь у суперечках репліками та підтримкою загального настрою. Проте все пішло не так із самого початку, окрім базікання водія таксі й розмов городян у людних місцях.

У кав′ярні попросив чашку кави з молоком карпатською говіркою та із звертанням «будь ласка». Дівчина-офіціант пришвидшено зникла, і замість неї прийшов чоловік, який категорично потребував «здесь нада обращатца чєловєчєским язиком». У його фразі до мене була зневага й нахабна впевненість у своїй правоті. Я став пояснювати, що гуцул з Карпат, розумію трембіту, а з російської добре знаю «здрастє» та «досвіданія». Його очі холодніли доти, поки до столика не підійшли два агресивні бевзі, котрі, спершись руками на стільчики, виразно, з металом у голосі сказали: «Мужик, ти не понял. Здєсь Расія! Досвіданія», Мені довелося мовчки вийти і більше з українською експериментувати не захотів.

Направду, я не чекав у Сімферополі дружніх контактів, але й не сподівався на таку неприкриту неприязнь до українства,  відверто недружнього ставлення до політичних, мистецьких, літературних особистостей з України, як і до культури та історії загалом. Я бачив в очах співрозмовників самозадоволеність, захоплення військовою могутністю Росії, її історичними «досягненнями», національним месіанством та вищістю перед усім світом. «Ми расіянє», а далі йшла похвальба, ностальгія за минулим і впевненість, що всім противникам вони скоро покажуть «кузькіну мать». Подумки запитував себе, де і коли існувало братерство наших народів, культуроповага між двома державами та спільнотами. Може, в часи навіженого Белінського, коли він поганив Шевченка, чи царського міністра Валуєва із його забороною всього і вся писемним українським словом, або при Горькому, який не дозволив переклад свого роману «Мати», заявивши, що мови в українців немає, а є тільки малоросійське «нарєчіє». А може, це братерство існує у науковій, театральній культурі, в царині музики, пісні, літератури, котрі представляють Боярський, Кобзон, Башмет, Лановий, Безруков, Співаков, Табаков, і всі 400 підписантів на підтримку Путіна? Гадаю, що цього братерства не існувало взагалі, крім справжньої дружби між окремими особистостями – істиними патріотами Росії й талановитими людьми з України. Всі мислячі в українській державі знають і пам’ятають такі приклади, так само, як і фальшивість добродійництва «старшого брата».

Нещодавно це промовисте ставлення путінської Росії стосовно України тамтешня недержавна дослідницька організація «Левада-Центр» засвідчила у своєму моніторингу й виявила небувалу войовничість росіян. 58% їх вітає введення військ у Крим та схвалює необхідну можливість бойових дій у східних областях нашої держави, 79% переконані в тому, що росіянам загрожує небезпека від націоналістів та бандитів в Україні, а приєднання Криму – історична справедливість.

На півострові такі устремління серед моїх випадкових співрозмовників зашкалюють. Слухав їх думки в громадському транспорті, ловив уривки розмов на вулицях про «особливе» призначення Росії в сьогочасному світі, про «зарвавшихся амерікосов», «гнілую Європу», про потужну міць російської зброї, яка перевершує американську, про розум і далеглядність Путіна. Не міг не дивуватися паталогічній одностайності щодо «отсталих і нєблагодарних хохлов». Такого невігластва в питаннях історії, такого апломбу й перекрученого трактування фактів, явищ, подій внаслідок кисельовської пропаганди не зустріти в жодному населеному пункті материкової України. Громада Сімферополя, певно, окрім татар, фанатично збуджена, не відійшла від ейфорії «референдуму» та буйних святкувань і хоче наступу військових на східні області. Тут не сумніваються у блискавичній перемозі без крові та жертв.

– Головне почати, – стверджував таксист, який думав, що виявив в мені союзника. – Треба висадити десанти в обласних центрах, укріпити в огневі точки на перехрестях, біля адмінбудівель, одночасно вдарити з тилу та фронту. І українська армія, посиплеться як картковий дім. Спочатку треба взяти Харків, тоді в Луганську і Донецьку люди зі зброєю самі встановлять свою владу. Хто стримає таку силу?

– Ви колишній військовий? – запитав я.

– Ні, я і в армії не був, наші так говорять.

«Наші» він промовив з такою гордістю, що стало зрозуміло: це російські визволителі Криму.

– Ми не боїмося, – просторікував далі шофер, – ми вже під захистом і треба все вирішити до виборів у травні, щоби організаційні процеси не затягувати до самого літа, відпочивати треба вчасно й розкішно: з горілкою, пивком, рибкою. Росія вже не позволить собі її ігнорувати. Путін – молодець.

Російські солдати ходять самовпевнено, виклично і хазяйновито. Вони простують парами, нікого не обминають, і людський рух розтікається повз них в обидва боки, як вода попри корпус корабля. На ринку офіцери беруть потрібну кількість овочів і фруктів, іншої продукції,  зверхньо кидають якусь дрібну асигнацію і задоволено йдуть. На якусь мить мені почулося «ахтунг», «матка: яйка, млеко, шнапс», кудкудакання наполоханих курей і верещання свині. Але тільки на мить, бо небо було синє і з пересувної кав’ярні автомобіля лунали хіти гурту «Любе».

Тут надзвичайно задоволені присутністю військ РФ. Це дає можливість «бути повноцінними росіянами, жити, як усі «на родінє», у розмовах часто лунають імена російських державців, сприймаються з великим схваленням вислови Жириновського. У своїх сподіваннях жителі півострова уже бачать в рази підвищені зарплати, пенсії, соціальні виплати. Це гріє їх душу, тримає в оптимізмі. Переконані, що березневі незручності зникнуть вже завтра-післязавтра. А ті гроші, які їм дасть нова держава, при їхній південній природі створять рай.

З кожною годиною перебування у столиці самопроголошеної республіки, з кожним словом чи фрагментом почутої розмови я переконувався, що один із центрів шовінізму – тут. Це масове явище засліплення в психології іменується соціопатією. Під дією соціопатії (викривленої інформації) люди власну волю підміняють «сваволею», а реальність замінюють ілюзіями. Історик Ключевський такий хворобливий стан нації, а він у Росії був уже неодноразово, називав патріотичним сифілісом. Торкнувшись кримської лжереальності, я не міг не шукати свого визначення, хай не дуже вдалого і точного, але справедливого. Що це рашизм – упевнений.

Аналізуючи записи почутих розмов, власне нетривале спілкування з випадковими співрозмовниками, ніяк не міг пояснити собі таке ставлення до українців – колишніх братів. Щось суттєве випадало з низки цілком об’єктивних чинників. Можливо, це наша терпимість, намагання підлаштуватися та ще й гадати, що подумають і скажуть на гіркі та правдиві речі. Ця недолуга сердечність, ця нерішучість переконує Путіна без вагань розправитися з українською демократією, а Європу спонукає вичікувати, як поведе себе Україна.

P.S. На мою думку, якщо не станеться дива, то всеукраїнський «бліцкриг» Путін завершить до 9 травня й буде з Януковичем у Форосі пити за перемогу.

Василь ЯЩЕНКО.