У минулому, мирному, житті він займався улюбленою справою – кулінарією і працював поваром у кращих ресторанах України. Сьогодні – лікується у військовому госпіталі в Києві. Тернополянин Тарас Ковалик був поранений у боях із сепаратистами біля міста Щастя Луганської області. У складі добровольчого батальйону «Айдар» хлопець захищав Україну на східних кордонах. Він розповів «Нашому ДНЮ», як воєнні дії змінили його життя.
Везли до лікарні під загрозою розстрілу
Тарас поїхав на Схід після того, як його не взяли до війська через «непридатність». 24-річний хлопець, який був одним із сотників на київському Майдані, не міг залишатися осторонь того, що відбувається в Україні, й вирішив захищати Батьківщину.
– Коли в східних областях розпочалися бойові дії, я поїхав вступати у Національну гвардію, – розповідає Тарас. – Проте у військовому квитку у мене було зазначено, що я непридатний до служби. Коли спробував ще раз пройти медичну комісію, мені знову відмовили. Офіційно – через великі родимки. В умовах військового часу це звучить трошки смішно. Тож я записався в один із добровольчих загонів на Сході – батальйон територіальної оборони Луганщини «Айдар». Потрапив туди в другій половині травня. Батькам сказав, що їду на навчання. Лише згодом зізнався, де я.
Добровольці базувалися біля міста Старобільськ, де протікає річка Айдар. Так і назвали батальйон.
– Нашим початковим завданням була охорона україномовного населення, бо там багато українських сіл. Виконували й бойові завдання. Ми були у підпорядкуванні Міністерства оборони України. Місцеві органи міліції, СБУ дуже недобре себе зарекомендували, тому ми старалися тримати з ними дистанцію. Хоча і серед них є вірні своєму обов’язку.
17 червня розгорнувся затяжний бій біля міста Щастя. Тоді загинули десять військових із Буковини. Тарас каже, що йому пощастило: під час сутички з терористами він залишився живим. Допомогли навички, отримані у «Пласті». Військові вишколи, які проходив ще школярем, згодилися у справжніх бойових діях…
– У нашого батальйону було завдання зачистити два ворожі блокпости та взяти міст через річку Сіверський-Донець, – каже хлопець – Він розташований за Щастям і відкриває прохід до Луганська. Під час операції нас із машини обстріляли сепаратисти. Мене поранили в ногу – куля порвала одну з артерій і зачепила нерв.
Рідні та близькі Тараса дізналися про його поранення випадково. Фотографія хлопця з лікарні у Старобільську, яку зробив знайомий і виклав у соцмережі, за годину облетіла весь інтернет. Батьки обійняли сина вже у Харкові, куди його перевезли на лікування. Нині Тарас – у Києві. Йому вже зробили кілька операцій, проте через пошкоджений нерв він не може рухати стопою. Але це, вірить, – справа часу.
– Лікарі кажуть – буду бігати, – зауважує хлопець. – Сподіваюся, колись зможу віддячити всім людям, які допомогли мені. Велике спасибі лікарям, які зробили все, що від них залежало. І хлопцям, імен яких не знаю – вони везли мене на машині багато кілометрів під загрозою бути розстріляними…
«Там насправді війна…»
У лікарні Тарас постійно спілкується по телефону з товаришами, які продовжують боротися з сепаратистами.
– Там насправді війна. З будь-якого куща у тебе можуть вистрелити снайпери. На захоплених територіях сепаратисти почуваються вільно. Можуть взяти чужу машину, розграбувати магазин. Жінкам і дітям залишатися там небезпечно. Озброєний терорист може забігти в житловий будинок, у будь-яку квартиру… Ми стараємося не вести боїв у населених пунктах, але якщо по нас відкривають вогонь, захищаємося у відповідь.
Хлопця, який приїхав на Схід добровольцем, дивує позиція місцевих чоловіків. Чимало з них, зауважує Тарас, відсиджуються у домівках замість того, щоб обороняти свої міста чи села, і чекають, поки це зроблять за них.
– Найбільша проблема, що досі місцеві жителі абсолютно дезінформовані під впливом російської пропаганди, – зауважує тернополянин. – Є там і групи людей, які справді вірять в те, що роблять сепаратисти. З іншого боку, не можна казати, що зовсім нема підтримки від місцевих. У нашому батальйоні були і мешканці Луганщини. Коли вони бачать, що їхнє населення приїхали хлопці, у яких вдома спокійно, це міняє свідомість людей. Ми стаємо єдиними, а не абстрактними бандерівцями та східняками.
«Ворог дійде туди, куди ми йому дозволимо»
Тарас каже, що і зараз вчинив би так само й поїхав на Схід.
– Не варто творити собі ілюзії – ворог дійде туди, куди ми йому дозволимо, – каже він.
На передовій, розповідає, дуже важлива підтримка з тилу. Коли з різних областей України надходило спорядження, харчі чи інші необхідні речі, хлопці розуміли: вони – не одні.
Таких патріотів із Західної та Центральної України на Сході зараз чимало. Вони щохвилини ризикують своїм життям і все ж залишаються на передовій. Багато з них, як і Тарас, пройшли хрещення Майданом. Саме після подій у Києві, каже хлопець, він зрозумів: участь кожної людини може змінити хід історії.
Тоді, після жорстокого розгону студентів наприкінці листопада, він прийшов на Майдан і – залишився. Був одним із командирів Тернопільської сотні. Мав обов’язки у Самообороні, і щоб бути на Майдані, залишив улюблену роботу.
Попереду в Тараса – тривала реабілітація. У довгі лікарняні дні він згадує, яка красива Луганщина. Коли доводиться думати, як вижити, звичні та важливі для нас речі відходять на другий план.
Після одужання Тарас готовий знову їхати боронити Батьківщину. Проте сподівається: бойові дії закінчаться й не доведеться повертатися на передову.
Антоніна БРИК.
якщо є такі хлопці – Україні сильній, красивій, незалежній, без москалів, європейській бути! бажаю швидкого одужання! бережіть себе, рідні наші! слава Україні!
А д1товбивцею бути – це як. по християнськи. шановна 1нно. Ну 1 засрали вам м1зки, аж страшно. Ви краще почитайте справжн1 1сторичн1 книжки. та подив1ться де ви, а де Европа.