(Український варіант)
У віддаленому десятиріччями 91-му думалося та мріялося зовсім про інше майбутнє – своє, дітей та внуків, незалежної країни.
Схоже, тепер Україну вже важко назвати нашою у прямому сенсі цього слова. Вона стовідсотково їхня –то вчорашньої влади, а нині – опозиції, то недавньої опозиції, а зараз – чинної влади. Кілька елітних потужних клубів за корисливими інтересами довели державу до руїни, а народ – до зубожіння. І не суть важливо, хто у цій шаленій гонитві за владою стає переможцем на проміжних етапах. У стократ більше непокоїть мета вітчизняних політичних кланів, які нерідко лише завдяки обману, маніпуляціям та фальшуванню опиняються на Печерських пагорбах. Хвилюють та обурюють їхні прямо протилежні від привселюдно задекларованих цілі: урвати чим більше та якомога швидше, допоки електорат не очухався та не змінив на чергових «доленосних» виборах шило на швайку.
А вибирати й справді немає з кого – хрін від редьки не солодший. Як на мене, усі без винятку нинішні політичні лідери настільки скомпрометували себе дворушництвом та блюзнірством, що підтримувати їхнє подальше царювання завдяки штучній вентиляції народною підтримкою більше не варто. Пора перекрити кисень!
Так, у дев’яностих роках минулого століття ми сподівалися, що житимемо у демократичній та заможній Україні. Вірили, допоки не виросли і не подалися у світи наші діти. Надіялися, поки не зрозуміли, що й онуки повноцінно не вижили б та не отримали б належної освіти у Києві, Харкові, у провінційному Тернополі без євриків, висланих матерями з Лондона, Мілана, Мадрида чи Закопаного.
Відтак виникає цілком логічне запитання: а за що ж ми боролися і чи боролися взагалі? Не зі зброєю у руках, як діди та прадіди – у цьому, на щастя, не було потреби. Боролися не на словах, не в освідченнях любій ненці Україні на шпальтах друкованої макулатури, а конкретно – на ділі. Хіба багато цих добрих справ на нашому рахунку? Навряд. Натомість ганебних вчинків та злочинної бездіяльності у пострадянського покоління більше, ніж достатньо.
Це ж ми, зачумлені байками про суверенність, безпідставно повірили, що відтепер не потрібно анічогісінько робити, бо увесь світ пригріє молоду країну у своїх міцних економічних обіймах: зі Штатів – бройлери, з Канади – доляри, з Англії – золото Полуботка. Навіть сусідня, на той час небагата, Польща та звикла до зразково-арійського порядку Чехія, напевно, надовго запам’ятають сотні, а то й тисячі, підозрілих «туристів» з велетенськими клітчастими сумками, майстерно прив’язаними до ручних візків фірми «Кравчук & К».
Це ж ми, а не росіяни чи білоруси, на президентських виборах голосували то за колишнього компартійного функціонера, то за червоного директора, щоб, главою держави не став бандерівець Чорновіл.
Уже пізніше 60-70 річні, виснажені поневіряннями, пенсіонери перестали віддавати свої виборчі голоси за «просто так», виходити на вулиці за переконаннями, бити по руках тих, хто без відома нашого сусіда ставив галочку у його бюлетені навпроти прізвища конкретного кандидата. Дуже швидко ганебний досвід заробітку на виборах поширився й серед захланних представників молодшого покоління. При цьому сьогодні деякі партії вміло використовують так званих «страйкбрехерів» не тільки для підсилення своїх малочисельних мітингових колон, а й для провокацій проти ідеологічних опонентів, для влаштування гармидеру під час протестних акцій.
Ми змирилися та збайдужіли, розчарувалися в усьому і не бачимо жодної перспективи бодай щось змінити на краще, але, як і за совєтів, продовжуємо спозаранку шнуруватися біля виборчих дільниць, аби вчасно виконати свій «громадянський обов’язок».
За великим рахунком, «совкова» генерація батьків через своє рабське єство уже давно втратила будь-яке моральне право бути виконробами на будівництві вільної держави для дітей.
Права не мала, але не хотіла поступатися місцями при портфелях. Як вужі пролазили колишні номенклатурники до найвищих публічних трибун та повчали, повчали, повчали… Президент, прем’єр, спікер – пенсіонери, інші чиновники високих рангів – обов’язково з кабінетно-комсомольським минулим, з вкоріненим у свідомість «безцінним» досвідом роботи у компартійних, а то й кадебістських структурах. Ті ж, хто залишився осторонь величезного владного дерибану, не здалися. Нині їх нерідко можна побачити у перших колонах масових акцій. Відстоюють ніби ідею, а насправді – тепленьке місце під сонцем. Їхня суспільна активність – дута та нетривка, як мильна булька, але саме на ній в основному базуються міліцейські протоколи про кількість учасників на тих чи інших проплачених мітингах.
Сіра орава політичних «заробітчан» виштовхнула з епіцентру демократичних перетворень тисячі патріотів, які свого часу не корилися тоталітарному більшовицькому режимові і власним прикладом намагалися розбудити приспану дешевою ковбасою свідомість майже п’ятдесятимільйонної нації. І хоча заради цієї благородної просвітницької мети вони жертвували кар’єрою, здоров’ям і життям, наражали на репресії своїх рідних та близьких, але, на жаль, так і не достукалися до збанкрутілих на гордість своїх співвітчизників.
Лише дарована нам Богом незалежність перетворила вчорашніх покірних прислужників колоніальної імперії на палких прибічників суверенної держави. А якби 23 роки тому відцентрові процеси розвивалися за іншим сценарієм і за право на вихід із союзу треба було б воювати, цілком можливо, що держава Україна могла б і не з’явитися на світовій мапі.
На підтвердження цієї гіпотези можна навести безліч прикладів, починаючи від неприхованої готовності багатьох українців визнати чинними укази московських «гекачепістів» у 1991-му і закінчуючи проросійськими шабашами, закликами до возз’єднання із старшим братом, які вже у двадцять першому столітті періодично лунають у Криму та на Сході.
Дехто заперечить. Мовляв, зарано ще списувати старших за віком людей на задвірки активного громадського життя. Однак, як переконує світова історія, пенсіонери революцій не роблять. Через набуте з віком прагнення відносного спокою, приведені у відповідність до мізерних пенсій потреби, відсутність бажання кардинально змінювати навколишню реальність та нездатність змінюватися самим, вони апріорі не можуть виступати рушіями прогресу.
Натомість якісно нового результату від суспільно-політичних процесів, спрямованих на оновлення України та зміну зашкарублої звихнутої системи духовних, моральних, соціально-економічних пріоритетів можна добитися тільки завдяки масовому та масованому публічному спротиву українців, які складають кістяк держави. Тих, хто нині створює славнозвісний ВВП, про постійне зростання якого частенько полюбляє браво рапортувати Микола Янович. Тих, хто під постійним фіскальним та корупційним натиском з останніх сил виживає сам, годує свою родину, дає заробити на шматок хліба ще хоча б кільком українцям.
Приспану олігархічними та кримінальними кланами сподівану волю розбудить тільки потужний голос лідерів нової формації – політиків не заплямованих зрадами та корисливістю. Розбудить тільки тоді, коли його почують – не отара боязливих овець, не стадо впертих баранів і навіть не збіговисько безликих найманців, – а мільйони ідейних, сповнених сил та рішучості соратників.
Зміни обов’язково грядуть, коли за справу візьмуться наші вже дорослі діти – мудріші, легші на підйом, не обтяжені баластом ганебного пристосуванства. Зрештою, їм є що втрачати: не безлике минуле, а гідне майбутнє.
Олег ГРУШКОВИК.
