Він все життя лікував тварин… А тепер тримає в руках зброю і допомагає пораненим бійцям. У Качанівці Підволочиського району та й у довколишніх селах завжди кликали Віктора Барняка, якщо в господарстві трапилась якась біда. Він завжди допомагав, лікував навіть безнадійно хворих тварин, був чудовим ветеринаром. Та коли на Сході почалася війна, не зміг залишитися вдома і пішов добровольцем на фронт.
– Коли я був на Майдані, потоваришував з грузином Давидом, – розповідає Віктор. – Він завжди ходив з грузинським прапором на плечах. Ми стояли з ним пліч-о-пліч у найкривавіші лютневі дні Революції гідності. А влітку минулого року я побачив Давида на одному з каналів – як виявилось він був у батальйоні «Айдар». Думаю, як це грузин захищає Україну, а я сидітиму вдома. І пішов на фронт.
Віктор служить у 128 гірсько-піхотній бригаді. Спершу пройшов навчання, потім разом з хлопцями їх відправили на третю лінію оборони – в Полтавську область. А восени – на передову. Спершу привезли в Дебальцеве, далі Чорнухіно, Кам’янка, Нетішино…
Віктор пробув 98 днів у Нетішино – найдовше від усіх. На ротацію потрапити не вдалося. Його позивний – «Док» або «Ветеринар». Був і санінструктором, і старшим на блокпосту.
– На передовій немає поділу на старших і молодших, роки і звання там ролі не грають, там всі рівні, всі побратими. Всі роблять те, що потрібно – розповідає чоловік. – Ми мали добрих командирів. «Соболь» – керівник від Бога, «Ігнат» – 26-річний хлопець, який керував бійцями на 10-20 років старшими від нього. На передовій немає часу на багато речей. Там – або тебе, або ти. До нас не доїздили волонтери, журналісти. Ми практично були в ізоляції. Маєш 5-7 секунд, щоб сховатися і врятуватися від ворожих снарядів. А телефонний дзвінок інколи може вартувати життя…
Разом з хлопцями Віктор складав пісні, сидячи у підвалі у перерві між чергуваннями. Одну російською мовою записали на відео, другу – українською. – Але українську не поклали на музику, адже наш композитор з позивним «Свистак» загинув, – зі смутком каже чоловік. – На передовій постійно страшно. Там немає таких, що не бояться, але бійці все одно роблять свою справу. Дуже багато російськомовних хлопців (десь 70%) з Дніпропетровщини, Вінниччини, Миколаївщини, Херсонщини. Із Західної України я не зустрів багато бійців. Хочеться подякували воїнам з Чечні – «дудаївцям». Вони величезні молодці і дуже нас підтримують.
На передовій захищають нашу країну прості хлопці. Віктор розповідає, у мирному житті його побратими були комбайнерами, трактористами, ветеринарами, будівельниками, міліціонерами, військовими, не мали жодної освіти або ж мали кілька дипломів… Вони зуміли опанувати мистецтво війни і протистояти тренованим російським спецназівцям. Запитую, як це вдавалося?
– Найперше тому, що ми на своїй землі, вдома. Друге, то є злість, адже в кожного за плечима є друг, якого вже немає в живих, – каже боєць. -Сепаратистів заставляють воювати проти нас. Їх лякають тим, що нашкодять сім’ї, заберуть житло, тому хлопці йдуть в бій. Після Нового року на нас кинули російський спецназ. Та ми їм показали, де раки зимують. Якби нас підтримувала наша артилерія, то змогли б зробити набагато більше. А то тільки ми їх починаємо притискати, оголошують перемир’я. Приїздять машини до них, розвантажують боєприпаси і у них є знову сили протистояти нам. Якщо не буде допомоги «старшого брата», то воювати вони не будуть. Найстрашніше на передовій – перемир’я.
Ворожі снаряди не оминули Віктора. Він лікувався у харківському госпіталі. А потім наприкінці січня нарешті приїхав додому – обійняв найрідніших, відпочив і навіть встиг попрацювати, адже майже на півроку залишив напризволяще всіх своїх підопічних тварин. Зараз він знову збирається на Схід. Зізнається, інакше не може. Воюватиме, поки Україна не здобуде перемогу і не вижене зі своєї землі всіх ворогів.
Юля ТОМЧИШИН.
