Босими ногами по снігу

Босими ногами по снігу

Він наснився їй і цієї ночі. Коротко стрижене темне волосся у білих краплинах снігової пороші, ледь помітна усмішка, причаєна у кутиках милих губ, яка чомусь ніяк не гармоніювала з його поглядом – палючим, настороженим, колючим…

І знову, як і колись, схлипуючи, бігла до нього, схвильовано-радісна, босими ногами вгрузаючи у холодний сніг, відчуваючи, що ось-ось, ще мить – і вона може опинитися у його обіймах.

Та даремно. Через декілька секунд, котрі здавалися вічністю,  коханий прощально піднімав руку, повертався і, не озираючись, йшов у сніги, ніби й не почувши її голосу, ніби й не побачивши її. Ніби й не помітивши, що вона поспішає за ним і не може наздогнати.

Прокидалась із сльозами на очах. Поруч сопів чоловік. За стіною спальні мирно додивлялись передранкові сни діти. А вона намагалась усе забути.

…Тоді усе здавалося звичайною розвагою, миттєвим знайомством, на яке й не варто звертати уваги, котре просто ніколи втримати у пам’яті. Але він був наполегливим. Вона відчула (та ні, знала це), що закохалась.

При першій зустрічі він вициганив у неї номер телефону, потім призначив здибанку біля поштамту, потім зізнався, що не може без неї жити.

…Найбільне ненавиділа себе за нерішучість. Ніяк не могла сказати йому правду. У неї – чоловік та двійко дітей. Боялась втратити його. А вночі молила Бога, щоб її чоловік мав іншу, тоді вона зможе бути із ним, своїм коханим.

Ніколи не забуде отого дня. Він приїхав несподівано, довго стояв біля хвіртки, зачекав, поки вона випадково вигляне у вікно, а тоді підняв у прощальному жесті руку та пішов геть.

…Навіть не одягнувшись, вона бігла за ним по хрусткому білому снігу. Не встигла. Клацнули дверцята авто. А вона стояла самотньо посеред хурделиці та гірко голосила.

Потім, увечері, була довга розмова з чоловіком, горде мовчання дітей. Вони ж, майже дорослі, розуміли усе. Той, нелюбий, сказав їй, що пробачить – вперше та востаннє.

…Кілька днів по тому їй наснився сон.

…Вона незручно повернулась набік, і чоловік про щось забурмотів крізь дрімоту. Це роздратувало її, тому, відкинувши ковдру, опустила ноги на підлогу.

За вікном у сповитку ячав світанок.

“Я обов’язково знайду його, – пообіцяла собі. – І запитаю, чому так сталося…”

…А п’яти пекли від холоду, мов від морозяного білого снігу…

Світлана ТРУХАНОВА (ДЗУДЗИЛО).






Схожі публікації

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *