Холодні вулиці засніженого міста виблискували передсвятковими спалахами різнокольорових гірлянд. Вечір густими сутінками огортав будинки, дерева, кущі і крадькома зазирав в освітлені оселі затишних помешкань. Там вирувало життя, радісні відчуття від наближення святкових див.
У цій досконалій картині життя такими природними і справжніми були бажання перехожих якомога швидше потрапити до своїх, наповнених теплом, любов’ю і спокоєм, домівок. Хтось поспішно виходив із свого офісу, сідав в автівку і мчав додому, хтось поспішав на маршрутку чи тролейбус, а хтось забігав у найближчий магазин, щоб купити щось до святкового столу.
Лише самотній хлопчик років восьми поволі брів засніженим тротуаром. Поношена курточка була явно не по сезону, та й штанці були короткими і брудними, а стоптані черевики вже давно «просили їсти». У скоцюрблених пальчиках хлопчина тримав гроші, яких йому вистачить на половинку переоціненого хліба. Але, щоб його придбати, слід зачекати, коли пізно ввечері буде закриватися магазин, от тоді можна буде купити омріяний хліб за півціни.
А поки хлопчина безцільно блукав вуличками міста, побачив дитячий магазин, на вітринах якого виблискувала всяка всячина. Хлопчик вирішив зайти, щоб хоч трохи сховатися від пронизливого вітру. Так, блукаючи між рядами, хлопчина потрапив у відділ, де продавали взуття для дітей. Чорні, білі, рожеві, коричневі чобітки, черевички, сандалики, здавалося, витанцьовували перед очима хлопчика. «От мені хоча б одні чобітки, – подумав він. – Боже, яким би я був щасливим!». Дитина так поринула у свої мрії, що й незчулася, як хтось лагідно обняв за плечі.
– Що ти шукаєш, хлопчику? – тихо спитала поважна літня пані.
– Нічого, – злякано відповів той. – Я просто зайшов зігрітися і вже йду.
– Постривай, адже тебе щось тут зацікавило? – мовила жінка. – Здається, я здогадуюся що.
І вона, взявши хлопчину легенько за руку, зняла з полиці пару новеньких блискучих чобітків. Потім придбала ще й кілька пар теплих шкарпеток, і це було ще не все. Пані попросила у продавчині миску з теплою водою і, примостившись у віддаленому закутку, помила хлопчикові ноги, одягла шкарпетки і взула у нові чобітки. Інші, придбані нею шкарпетки, вона простягла хлопчикові, сказавши: «А тепер можеш йти».
Бідолашний хлопчина зазирнув у добрі очі незнайомки і запитав: «А ви хто, дружина Бога? Бо я лише з Ним говорив про те, що у мене геть зносилися чобітки і скоро мені доведеться ходити босоніж».
У відповідь жінка лише усміхнулася та погладила хлопчика по голівці. Вона була звичайною жінкою, яка у передноворічний вечір шукала, кому можна було б подарувати крихту свого милосердя, щоб цей жорстокий світ збагатів добротою.
А що робитимемо ми з вами, друзі, у передноворічний вечір? Кому подаруємо свою любов, ласку і нерозтрачене тепло душі? Зігрійте ним хоча б одну обділену душу, і ви з невимовною радістю вступите у новий рік. Поспішіть зробити добро і воно не забариться повернутися вам сторицею!
Наберу у долоні тепла,
І любові, і ніжності, й ласки.
Подарую краплину добра,
Стану феєю доброю з казки.
Пригорну до грудей цілий світ,
Всім, що маю, із ним поділюся,
В круговерті дарованих літ
Словом щирим до вас
доторкнуся,
Бо так хочу залишити слід,
Добрий слід у житті
цім земному,
Перш, ніж скінчиться
тут мій політ,
І покличуть у небо, додому…
